Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Насправді я міг би пояснити причини всього перерахованого, але, звісно, не зробив цього.

— Я згоден, — сказав я, — що на любов і смак товариш не всяк. Я все зрозумів. Та хіба впродовж шести років, відколи ми одружилися, ти ні разу не купувала блакитних серветок і туалетного паперу з квітчастими візерунками?

— Не купувала, — відрізала Куміко.

— Справді?

— Так, справді, — сказала вона. — Якщо купую серветки, то лише білі, жовті або рожеві. І, звичайно, беру туалетний папір без жодного малюнка. Просто дивуюсь, як ти прожив зі мною шість років і не помітив цього.

Мене також здивувало, що за шість років я ні разу не користувався блакитними серветками й туалетним папером з квітчастим візерунком.

— І ще дозволь мені сказати, — вела далі Куміко. — Я ненавиджу яловичину, засмажену із стручковим перцем. Це ти знав?

— Ні, не знав.

— В усякому разі, не люблю. І не питай чому. Просто не переношу запаху, коли вони разом смажаться на одній сковороді.

— А хіба за тих шість років ти ні разу не смажила яловичини разом із стручковим перцем?

Вона похитала головою.

— Стручковий перець я їм у салаті. Яловичину смажу з цибулею. Але ні разу не смажила м’яса із стручковим перцем.

— Отакої! — сказав я.

— І це тобі ніколи не здавалося дивним? — запитала вона.

— Я просто цього ніколи не помічав, — відповів я і спробував згадати, чи за тих шість років після одруження я коли-небудь їв яловичину, засмажену разом із стручковим перцем. Однак не зумів.

— Хоча ти й жив разом зі мною, але майже не звертав на мене уваги, хіба ні? Думав тільки про себе, — сказала вона.

— Постривай, — сказав я, вимкнувши газ і поставивши сковороду на плиту. — Я не хотів би, щоб ти змішувала різні речі в одну купу. Можливо, я поставився неуважно до серветок і туалетного паперу або до яловичини й стручкового перцю. Я це визнаю. Але, гадаю, це не означає, що я не приділяв уваги тобі. Мені байдуже, якими серветками я користуюся. Звісно, якби на стіл поклали чорні, я, може, здивувався б. А от білі, блакитні… мені все одно. Те ж саме можу сказати про яловичину і стручковий перець. Смажити їх разом чи ні — яке це має значення? Навіть якби смаження яловичини із стручковим перцем узагалі зникло зі світу, я нітрохи не переживав би. Бо воно не має жодного стосунку до твоєї людської суті, чи не так?

На це Куміко нічого не відповіла, а двома ковтками випила решту пива й мовчки видивилася на порожню пляшку.

Я викинув геть усе, що було на сковороді, у відро для сміття. У ньому опинилися і яловичина, і стручковий перець, і цибуля, і пророщені боби. «От дивина, — подумав я. — Щойно це була їжа, а тепер — просто сміття». Я відкрив пиво й став пити прямо з пляшки.

— Навіщо ти викинув? — запитала Куміко.

— Бо тобі ж було гидко.

— Міг би сам з’їсти.

— Відхотілося, — сказав я. — Відхотілося яловичини, смаженої разом із стручковим перцем.

Дружина здвигнула плечима.

— Як хочеш.

Вона поклала руки на стіл, опустила на них обличчя і завмерла. Було видно, що не плаче й не спить. Я глянув на порожню сковороду на плиті, потім на Куміко й за одним махом допив пиво. «Отакої! — подумав я. — Власне, навіщо стільки галасу з приводу якихось там серветок, туалетного паперу і стручкового перцю?»

Я підійшов до дружини й поклав руку їй на плече.

— Послухай, я все зрозумів. Ніколи більше не купуватиму блакитних серветок і туалетного паперу з квітчастим візерунком. Обіцяю. Завтра віднесу все назад у супермаркет й обміняю на щось інше. Якщо ж не поміняють, спалю у дворі. А попіл викину в море. З яловичиною і стручковим перцем я покінчив. Назавжди. Запаху ще трохи залишилося, але скоро його не стане. Тож про все це забудьмо.

Куміко все ще мовчала. «От було б добре, якби я зараз вийшов на часинку прогулятися і, повернувшись, побачив дружину в гарному настрої!» — подумав я, але знав, що такого не станеться. Проблему доведеться розв’язувати самому.

— Бачу, ти втомилася, — сказав я. — Відпочинь трохи, а потім підемо куди-небудь посмакувати піцою, однією на двох. З анчоусами й цибулею. Ми давно цього не робили. Адже не гріх іноді сходити куди-небудь перекусити.

Куміко мовчала. Як і раніше, сиділа, зануривши голову в руки.

Я не знав, що ще сказати. А тому сів за стіл навпроти і став дивитися на її голову. З-під її короткого волосся визирало вухо. Із сережкою, якої я ніколи не бачив. У вигляді маленької золотої рибки. Коли й де Куміко її купила? Хотілося закурити. Відколи я кинув, не минуло й місяця. Я уявив собі, як добуваю з кишені пачку і запальничку, виймаю сигарету з фільтром і закурюю. Потім вдихнув повітря на повні груди й відчув, як у ніс ударив різкий запах яловичини, смаженої з овочами. Правду кажучи, я страшно зголоднів.

Раптом мені в очі впав настінний календар з позначками місячних фаз. Наближалася пора повного місяця. «Так це ж у Куміко скоро почнеться місячне!» — подумав я.

Правду кажучи, тільки після одруження я вперше чітко усвідомив, що належу до мешканців Землі, третьої планети Сонячної системи. Я живу на Землі, Земля крутиться навколо Сонця, а навколо Землі обертається Місяць. Незалежно від того, подобається це мені чи ні, але так триватиме вічно (вічно, ясна річ, у порівнянні з тривалістю мого життя). Так думати мене змусила абсолютна точність двадцятидев’ятиденних менструальних циклів моєї дружини, що відповідали фазам Місяця. Свої цикли Куміко переносила важко. За кілька днів до початку ставала страшенно неврівноваженою, часто роздратованою. Тож і для мене, хоч і посередньо, її цикли ставали важливими. Щомісяця доводилось готуватися до них, щоб не створювати зайвих клопотів. До одруження я майже не помічав фаз Місяця. Навіть якщо я іноді поглядав на небо, то все одно його формі я не надавав жодного значення. А от одружившись, я почав стежити, як змінюється Місяць.

І до Куміко я зустрічався з кількома дівчатами. Звісно, у кожної з них був свій цикл. В одних проходив важко, в інших — легко, в одних тривав лише три дні, а в інших — цілий тиждень. Бувало, що проходив регулярно, але траплялося й так, що запізнювався днів на десять, чим наганяв на мене страх. В одних псував настрій, в інших майже ніяк не