Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Забуський жив із степу, з Диких Піль та з шаблі. Славу з’єднав собі незвичайну, але ніхто його не любив. Цінили його за молодецьку відвагу, за силу, за знання степу; не любили його за зайву жорстокість, за надмірну захланність, із якою кидався на загарбане добро та за таємні зустрічі і зв'язки з різними людьми, що збуджували сумніви й підозріння.

Після його дивних слів відпала в старшин охота до жартів. Подали собі руки й розійшлися. Останній вийшов, трохи відтягаючись Забуський.

Залишилися Хмельницький і Нечай.

— Що ти думаєш про Забуського, батьку? — запитав після хвилинної мовчанки Нечай.

— Не знаю, що тобі сказати. Тяжко збагнути, що в ньому сидить. Ніхто не є такий жадний новин, як він. Усе хоче знати. Сьогодні була його черга їхати на стежу з людьми. Але, коли дізнався, що татарський посол у мене, післав Несторенка... Та цур йому!..

Напийся ще, Даниле. Ти здорожений. Дорога була тяжка?

— Довелося колувати. Всюди застави. Шляхи погані, люди неслухняні, до ладу незвичні.

— Самі селюхи?

— Більшість. Є такі, що Січ знають і ті в пригоді ставали. Є такі, що в кварті служили і в реєстрових. Є жмінка шляхти. Всі інші — селюхи. Приходилось лад заводити в час походу, тому похід довше тривав.

— Ти й так не мале виконав діло. Ніхто стільки люда не привів, що ти. А не розбігались по дорозі?

Нечай усміхнувся.

— Пробували спочатку. Потім зрозуміли, що конечний є послух.

— На коронні стежі не попав?

— Коло Кодаку. На дві стежі.

— То вони донесли гетьманам. Це недобре.

— Не донесли.

Хмельницький цікаво поглянув на Нечая.

...Одну стежу мої люди обкружили й ніхто не вийшов, друга перейшла до нас. Вів її Житкевич.

— Житкевича знаю. Він із тобою?

— Зі мною. А Корнієнка бачив, гетьмане?

— Корнієнка?

— Того, що його з листом посилав до мене, осавула з черкаського реєстрового, мабуть?

Хмельницький заперечив рухом голови.

— Не бачив. Либонь іще не повернувся.

— Не повернувся... — Нечай повторив звільна, з надумою слова гетьмана. Дивно. Він від’їхав тієї самої днини, як тільки доручив мені твого листа. Казав, що ти велів поспішати. Говорив мені також, що хтось наставав у дорозі на його життя.

— На його життя? — жахнувся гетьман.

— Двічі в дорозі нападали на нього, шукаючи за листами. Коли б не Ганжа, були б убили.

— Хто?

— Він не знає і не догадується. Бачиться мені, що хтось серед наших носить гадюку за пазухою. На мене в дорозі також двічі засідались.

— На тебе також?

— Один раз у селі на постою стрельнув хтось із рушниці крізь вікно. Другий раз, також на постою вбився кинджалом у двері, коли я входив до хати. Обидва рази виновника не вдалося знайти.

Хмельницький стягнув густо брови.

— Хтось із своїх. Найгірший ворог, бо скритий. Не думаєш про нікого?

— Думав по дорозі довгий час, але нічого не міг збагнути.

— Треба буде приглядатись. Це є хтось, що стоїть близько всього, хтось, кому ти на заваді.

Нечай після хвилини надуми запитав:

— А скажи, пане гетьмане, може хтось посягав по брацлавський полк?

— Ні — відповів Хмельницький. — Не було такого. Бачиш: людей у нас мало. Для всіх є місце. Правда, Забуський запитував раз про Брацлавщину, але як йому там іти ? Він міг би дістати полк на Лівобережжі, бо ті місця добре знає.

— Чорт із ним! — Нечай махнув рукою. — А чому, пане гетьмане, переніс кіш із Січі аж сюди?

— Гостей сподіваємось. Пан гетьман Потоцький має прислати комісарів.

— По що?

— По що? Щоб перевідати, чи ребелії не підносимо, чи людей багато на Січі.

— Ага! Розумію. Фортель! — Нечай засміявся. — Січ, справді, немов вимерла. Ха-ха-ха! Нехай приїжджають... Але, пане гетьмане...

— Що таке?

— Відки Чарнецький міг певно знати, що мене нема на Січі.

— Не розумію.

Нечай розказав коротко про пригоду в Мурахві. Хмельницький слухав із стягненими бровами, обертаючи чарку в руках.

— Хтось — промовив — доносить ляхам про все, що діється на Січі. Хто? Це треба простежити, бо інакше й усі фортелі та хитрощі ні до чого і надармо на Бучки подались, нову Січ закладаючи. Залиши це мені.

Я тим займуся. Здається мені, що я знаю, хто це...

— Не скажеш?

— Ні, Даниле! Надто він знаний та славний. Нічого. Я буду мати око.

— Забуський? — усміхнувся Нечай.

— Залиши це мені. То Чарнецького ти стрічав у Мурахві? Мабуть із Кам’янця вертався до війська. Вони тобі, Даниле, цього не забудуть. Але добре, що ти вже тут. Народ починає стягатися щораз більше, а в мене часу щораз менше. Про піхоту треба буде поклопотатися. Славна в нас піхота тепер, але мало її. Мені прийдеться в Крим їхати до тих поганців. Та, що робити? Такі часи настали. Але хтось мусить тут залишитись, військом піклуватися, передовсім тими людьми, що надходять. І з твоїми людьми щось треба зробити. Мав я думку тебе залишити, але сам не знаю...

— Якщо кажеш, я можу взятись за діло.

— Ні! Тебе може тут заступити чи Чорнота, чи Носач, чи хто інший. Ти мені потрібний в іншому ділі. Кажу: роботи багато, рук мало.

— Яку ж мені роботу призначив ти, батьку?

Хмельницький випив кухоль меду, витер вуси, встав і заходив по кімнаті, заклавши руки за широкий пояс.

— Поїдеш, Нечаю, знову в Київ.

— У Київ?

— Еге ж. Повезеш листа до митрополита Косова. Роз’ясниш йому справу. Скажеш, що крайність довела нас до нашого рішення, та що ми прохаємо його владичого благословення.

— Він — зауважив Нечай — хоч і православний митрополит, але зляшілий шляхтич. Ледве, чи буде нам прихильний.

— Знаю те, тому саме тебе шлю. Ти і здається, якийсь родич йому і з тобою інакше він буде говорити. Подруге... Знаєш, Даниле; Косів, то не покійний Могила, то віск. Щиро він ніколи до нашої справи рук не прикладе. Коли ж прикладе, то із страху, під примусом. Оце й причина, чому тебе я вибрав у посольстві до нього.

— Вибач, пане гетьмане, але кажи ясніше.

— Я ж говорю ясно. Пішлю кого іншого, так йому очі