Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— І як же мама зреагувала на таке? — вражено витріщився на куховарку хлопець. — Вона вам тоді щось сказала?

— А що сказала? Усміхнулася самими очима і: «Твоя правда, тітонько Хлоє, твоя правда…» — та й пішла до вітальні. Мене за таке зухвальство слід було б покарати, але що господарі зі мною пороблять: я така, яка є, і не стерплю, коли мені заважатимуть.

— То був знаменитий обід… — мрійливо закотив очі Джордж. — Пригадую, як усі його вихваляли.

— Вихваляли! Ви гадаєте, я, стоячи під дверима, не бачила, як генералові тричі підкладали запіканку, і не чула, як він кілька разів повторив: «Чудова у вас кухарка, місіс Шелбі!» Але ж і натерпілася я тоді страху! Генерал гурман, знає, як має смакувати страва, — продовжувала нескромну промову Хлоя. — Поважна людина. Їхній рід є одним із найбільш знатних у старій Вірджінії. Він не сплутає хороше із поганим. А не кожен має такий тонкий смак, містере Джордж, ох не кожен! Я тоді ще подумала: «Ну, генералові будь-що не запропонуєш, він знається на добрих стравах!»

Доки тітонька Хлоя отак вихвалялася, Джордж вже наївся так, що навіть крихітний шматочок найсмачнішої страви вже не ліз до рота. Лише тепер він помітив, як дві пари очей-вогників уважно спостерігають за тим, що відбувається за столом.

— Мозе, Піте, ось маєте! — гукнув він, подавши їм по великому шматку торта. — Либонь, ледь слиною не захлинулися — так хочеться торта? Нагодуй їх, тітонько Хлоє.

Маленький гість і господар хатинки перебралися до затишного куточка біля печі, а тітонька Хлоя, насмаживши ще гору оладків, посадовила собі на коліна крихітку-доню, і заходилася шматочкати годувати то її, то Моза із Пітом, яким їжа чомусь смакувала краще, коли вони вовтузилися на підлозі, лоскочучи одне одного, і час від часу хапали сестричку за ніжки. Поміж тих клопотів Хлоя трохи перекусила й сама.

— Та вгамуйтеся ж хоч на хвильку! — покрикувала вона на дітлахів. Коли ж їхні забави робилися занадто буйними, вона навмання хвицькала ногою під столом і примовляла: — До нас у гості зайшов юний господар, а їм і байдуже! Припиніть негайно! Сидіть тихо, а інакше я вам покажу, де раки зимують, щойно містер Джордж піде.

Що означала ця погроза, тітонька, мабуть, сама не знала. Можливо, саме тому вона не вразила її синів і ніяк не вплинула на дитячі безтурботні пустощі.

— Що за діти у нас! — вигукнув дядько Том. — Казилися б днями!

З-під столу вигулькнули обидва капосники, вимащені патокою аж по вуха, і накинулися із поцілунками на сестричку.

— Ну що ти скажеш! — скрикнула мати, відводячи рукою кучеряві голівки від дівчинки. — Злипнетеся між собою, що я потім з вами робитиму? Ану марш до криниці, непослухи, та глядіть, щоб повернулися чистісінькими!

Свої настанови тітонька Хлоя підкріпила, ляснувши по Богом призначеному місцю того з хлоп’ят, який був до неї ближче, але й це призвело лише до вибуху сміху обох її синочків, які вже котилися із хатинки.

— Таких розбишак світ не бачив! — з ніжністю у голосі мовила тітонька Хлоя і, змочивши водою з тріснутого чайника старенький сірий рушничок, витерла ним замурзані ручки і обличчя доні. Потім вона посадовила її на коліна Томові, а сама заходилася прибирати зі столу посуд. Дівчинка, не гаючи часу, ухопила батька за носа і натхненно запустила свої пухкенькі рученята у кучеряву копицю його волосся, щосили за неї смикаючи.

— Оце бешкетниця! — вдоволено крекнув Том, тримаючи доню перед собою на витягнутих руках. Потім чоловік посадив її собі на плечі і почав хвацько стрибати, тупцяти і витанцьовувати кімнатою.

Це видовище захопило усіх: юний Джордж розмахував хустиною, Моз і Піт (вони повернулися, зацікавившись веселим гамором, що линув із хатини) бігали і ревли, вдаючи ведмедів, і лише тітонька Хлоя удавано гнівалася, що у неї «голова на плечах не тримається» через цей тарарам. Але оскільки голова її щодня якимсь чином таки поверталася на своє місце, це не розчулило нікого з присутніх, і веселощі у хатині стихли лише тоді, коли всі добряче потомилися від крику, біганини і танців.

— Ну ось, здається вгамувалися, — сказала тітонька Хлоя, висуваючи у центр кімнати низеньке ліжко на коліщатках. — Мозе, Піте, влягайтеся спати, бо зараз розпочнеться молитовне зібрання.

— Ма-амо! Ми не хочемо спати! Хочемо молитися! На зібраннях буває так цікаво!

— Тітонько Хлоє, нехай залишаться! — рішуче сказав Джордж, пхнувши ногою дошки на колесах, які слугували Мозу й Піту ліжком.

Тітоньці Хлої не залишалося нічого, окрім як закотити ліжко назад, втім вона була задоволена, що процедура укладання на ніч пройшла як зазвичай, і сказала:

— Ну гаразд, може, це піде вам на користь.

І усі присутні почали радитися, як краще підготуватися до молитовного зібрання.

— Де нам набрати стільців, щоб усім вистачило? — бідкалася тітонька Хлоя.

Такі зібрання відбувалися у хатинці дядька Тома щотижня, і завжди кількість стільців була однаковою, тож щоразу все проходило чудово. Сьогодні також не було про що хвилюватися. Ці клопоти тітоньки Хлої як господині дому вже стали традиційними.

— На минулому зібранні старий дядько Пітер співав так натхненно, що й не помітив, як зламав у стільця аж дві ніжки, — нагадав Моз.

— Ти наговорюєш на людину! Мабуть, сам нашкодив? — осудливо похитала головою його мати.

— Та нічого ж страшного не сталося! То й стільчик можна приперти до стіни і сидіти на ньому ще хоч сто років! — виправдовувався Моз.

— Може й так, але садовити туди дядька Пітера не варто. Він під час співу скаче на стільці, мов на коні! Минулого разу галопом проскакав з одного кута в інший! — сказав Піт.

— Ото добре! Хай на нього і сідає! Насміємося… — наперед втішався Моз. — Як заведе: «Слухайте, що я скажу, праведні та грішники…», а тоді як полетить шкереберть!.. — Моз загугнявив гімн і впав, демонструючи, як падатиме дядько Пітер.

— Поводься пристойно! — суворо прикрикнула на ці кривляння жінка. — Гріх насміхатися над старшими!

Але містер Джордж розсміявся разом із Мозом, оцінивши його дотеп, тож виховний ефект, який мало справити зауваження тітоньки Хлої, було зведено нанівець.

— Ну, старий, час уже, — сказала тітонька Хлоя, — зносьте барильця до кімнати.

— Ті бочечки схожі на вдову, що про неї читав нам містер Джордж — вони теж можуть витримати будь-яке випробування! — прошепотів братові на вухо Моз.

— От і перевіримо, чи всі випробування їм до снаги! — засумнівався Піт. — Пам’ятаєш, як минулого разу в однієї відпало дно і всі попадали на підлогу?

Поки брати перешіптувалися, у кімнаті з’явилися дві порожні бочечки, попідпирані з усіх боків важким