Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Я знаю, містер Джордж буде сьогодні такий люб’язний і почитає нам із книжки, — лагідно звернулася до юного господаря тітонька Хлоя. — Так у нього до ладу це виходить, що аж-аж! А з книжки слухати наскільки цікавіше!

Джордж радо погодився виконати її прохання, бо він, як і будь-який інший хлопчак, не марнував нагоди показати свою поважність.

Через певний час у хатинці дядька Тома зібралися негри різного віку, від старенького вісімдесятилітнього дідуся до юнаків із дівчатами. Поки решта сходилася, вже прибулі розмовляли про те, про се — пліткували, одним словом. Незабаром всі знали, що у тітоньки Саллі незрозуміло звідки з’явилася прегарна червона хустина, що господиня пообіцяла Ліззі подарувати свою білу у горошок батистову сукню, коли пошиє собі нову. Чоловіків зацікавило те, що містер Шелбі має намір придбати гніде лоша, яке, безсумнівно, примножить добру славу його маєтку.

Християни з інших маєтків приходили сюди, запитавши дозволу у своїх господарів. Вони повідомляли цікаві факти про справи у володіннях панів-сусідів. Усе це тут обговорювалося із жвавим зацікавленням і, що цікаво, у вищих верствах суспільства предметом інтелігентних розмов були теми, дуже подібні до цих.

Трохи згодом розпочалася пісенна молитва. Дуже радував хор. Сила і одухотвореність співу торкалися найтонших струн душ усіх присутніх, і навіть гугнява манера виконання не псувала чарівності цих урочистостей. Тут співали як відомі церковні гімни, так і духовні пісні з характерним хитромудрим ритмом.

Приспів однієї з пісень був особливо глибоким і змістовним:

Зустрівши смерть на полі бою,

Зустрівши смерть на полі бою,

Дорогою блаженства продовжу путь свою.

У іншій пісні, яка тут була дуже популярною, рефреном повторювався цілий куплет:

Душа моя блаженства прагне,

З собою кличе душу твою,

Янголи райські привітно кивають,

Мене до себе зазивають…

В золотоверхім місті у блакиті

Чекає нас безсмертя благодать.

Йорданські береги, Ханаанська земля і Новий Єрусалим постійно згадувалися у цих піснях, і мальовничі картини виразно уявлялися неграм. Особливо їх чарувало, як вишукано ті місця описувалися, бо ж мова цих пісень була ніби з іншого світу.

Виспівуючи улюблені молитви, люди сміялися, плакали, плескали у долоні і дружно стискали одне одному руки, ніби й справді змогли дістатися берегів Йордану.

Час від часу спів переривався проповідями й повчальними розповідями. Одна сива старенька, яка вже давно не працює і яку всі дуже шанують як живий літопис минувшини, встала з місця, спираючись на міцний костур, і почала говорити:

— Діти мої! Не висловити словами, наскільки рада я вас тут бачити і чути! Нікому не відомо, коли кому судилося відійти у край вічного спокою. Та знайте, що я готова, діти мої! Готова, ніби мою дорожню торбинку вже зібрано, капор вже вдягнено на голову, а я лише чекаю, коли по мене приїде фіра і повезе додому. Буває, вночі мені не спиться, і тоді я прислухаюся, чи не чути гуркоту її коліс. І ви також мусите приготуватися! — вона стукнула костуром об підлогу. — Адже нічого кращого за вічне блаженство немає. Кажу вам, діти! Якби ви лише знали, як це прекрасно — перебувати у стані блаженного очікування! — Бабуся так розхвилювалася, що їй забракло сили продовжувати, тож вона сіла на місце і зайшлася плачем, а хор, мов по команді, заспівав:

О Ханаан! О Ханаан!

Земля обітована!

Містер Джордж, виконуючи прохання усього зібрання, прочитав декілька останніх розділів з Апокаліпсиса. Час від часу його перебивали вигуками: «Боже мій, Боже!», «Як же так?», «Господи, помилуй!», «Невже так все і буде, як оце написано?»…

Підбадьорений своїм успіхом, Джордж, який добре засвоїв материні уроки закону Божого, бувало, сам брався коментувати текст, чим викликав захоплення молоді і благоговіння старших. А коли хлопець замовкав, усі сходилися у думці, що «навіть священик не зміг би так зрозуміло усе пояснити» і що це «просто неймовірно, який він молодець».

У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастирем усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ставали ніби його власними і у молитвах звучали дуже органічно.

За висловом одного вельми побожного літнього негра, Том молився «без запинки». Його молитви надзвичайно впливали на паству й усі натхненно повторювали за ним кожне слово у релігійному екстазі.

Поки у Томовій хижці проходили молитовні збори, у господі пана Шелбі відбувалося щось зовсім інше.

Работорговець і господар дому сиділи у тій самій їдальні, де минулої їхньої зустрічі пляшка вина змінювалася наступною і стояли різноманітні наїдки, а тепер лежали чорнильниця з пером і якісь папери.

Містер Шелбі перераховував гроші і передавав їх работорговцю.

— Все правильно, — сказав Гейлі, — а тепер підпишіться тут і ось тут.

Містер Шелбі поспіхом взяв обидві угоди, підписав їх і відсунув від себе разом з грошима. Йому, певно, хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну справу. Гейлі витягнув зі свого заяложеного саквояжа якийсь документ і, краєм ока глянувши на нього, передав містеру Шелбі, який з усіх сил намагався не виказати свого нетерпіння.

— Ну, справу зроблено, — сказав работорговець, встаючи з-за столу.

— Так, — задумливо прорік містер Шелбі і, тяжко зітхнувши, повторив: — Зроблено!

— Ви наче не задоволені… — здивувався работорговець.

— Гейлі, — сказав містер Шелбі, — я сподіваюся, що ви дотримаєте слова й не продаватимете Тома невідомо кому.

— Але ж ви самі щойно це зробили, сер, — реготнув работорговець.

— Ви добре знаєте, які обставини змусили мене це зробити, — зверхньо відповів містер Шелбі.

— Ну, такі ж обставини можуть скластися і у мене, — мовив работорговець. — Та годі про це, я намагатимусь продати вашого Тома у непогане місце. А щодо людяного ставлення, то про це не турбуйтеся. Я від природи нежорстокий, за що вдячний Творцю.

Пригадуючи те, що Гейлі вважав ознаками гуманності, містер Шелбі не міг покладатися на його обіцянки, та на інше годі було розраховувати. Він провів неприємного гостя до виходу і, залишившись на самоті, запалив сигару, щоб хоч трохи заспокоїтися.