Читати книгу - "Скорочено Дівчина з ведмедиком"

Мар'я Семенівна покладала багато надій на Іполитову подорож. Завтра чоловік планував офіційно просити Лесиної руки. Два роки спільного горя остаточно зблизили його з родиною Тихменєвих.

Іполит ще раз згадав, як в Берліні його поранили і раптом схопився: "То ж вона. Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!.." Чоловік кинувся до своїх валіз, знайшов піджак, що в ньому був тоді в каварні. У кишені він знайшов записочку німецькою мовою: Mein lieber Herr, bitte sehr, пошануйте мене вечерею. Почерк був Зинин…

…У Берлінський кафе-ресторан Іполит прийшов ближче до вечері. З'являлась публіка: жінки, чоловіки, молодь. У гуркоті джаз-бандового вереску, в тремтінні негритянського там-там, в пафосній урочистості гобою, поблискуючи оголеністю пліч, пройшла повз залу струнка у гофрованій спідничці жінка. У неї розкішне, очевидячки фарбоване руде волосся, обличчя, на якому лежать ознаки цього плутаного безсонного "ресторанного" життя. Закинувши ногу за ногу, вона сіла за столик в окремій одгородженій кабінці, недалеко від Іполита, витягла золотий портсигар, запалила цигарку і замовила якогось аперитиву. Іполит не міг зрозуміти, скільки їй років: 20-30?

Для цієї стрункої жінки з рудим волоссям на ресторанній естраді здоровий і грубий негр в дикому захопленні долонею бив в барабан. Дивлячись в куток, де вона сіла, він сяяв шокодядним масним своїм обличчям, тупотів ногами і, галасуючи, як божевільний, вигукував щось, чого Іполит не міг розібрати. Вона посміхнулась йому, і шоколадний негр, зістрибнувши з естради й схопивши з ближчого столика велику супову ложку, знов перестрибнувши на естраду, в азарті вистукував на стільці, в скажено швидкому темпі, під аплодисменти публіки. Коли він скінчив, оплески подвоїлися. Витираючи чорне спітніле обличчя білою хусткою, негр розкланювався в її бік.

Прикрившись аркушем газети, Іполит стежив за жінкою, в яку закоханий цей шоколадний, джаз-бандовий барабанний негр. Перед тим як випити свій аперитив, вона стерла помаду з губ. І коли випила, дивлячись у дзеркальце свого величезного ридикюля, вона дбайливо підфарбувала губи кармінним гримувальним олівцем. Потім, примруживши трохи очі, почала обдивлятися залю, столик за столиком, пару за парою, чоловіка за чоловіком. Вона нарешті подивилась також і на Іполита. Її погляд зупинився на ньому. Вона дивилась непорушно, нібито дивлячись не бачила, ніби дивилась поза нього. Тоді чоловік не пізнав цих очей, він розсердився, одвів очі й закрився газетою. Хоч на мить блиснуло щось знайоме. За весь вечір він ні разу більше не подивився на цю жінку. Іполита не вабило ресторанне кохання. Він чув, як жінка кликала кельнера і наказувала подати папір і ручку. Написавши, вона передала кельнером записку Іполиту. Чоловік прочитав і сховав записку у кишеню. Він не дивився на жінку, а просто негативно похитав головою. Іполит почув, як вона замовляла стопку горілки: "Wodka!.." Потім до неї підійшов важкий, грузький, червоний напідпитку чоловік, типовий німецький бюргер.

Іполит подумав, що ця жінка, яка посилала йому записочку з проханням оплатити їй вечерю, сьогоднішньої ночі не лишиться без заробітку. Іполит зробив замовлення і іноді позирав на столик жінки і чоловіка. Вони одсунулись в глибину кабінки й спустили портьєру. Іполиту було видно тільки струнку ногу, прозорий чорний шовк панчішки й лакову туфлю з довгим гострим носком. Кельнер подавав їм найрізноманітніші страви й напої. Вийшовши з кабінки, вони танцювали фокстрот. Тоді продовжували вечеряти, вечеряли й пили. А потім...

Чоловік і жінка вийшли з кабінки. Іполиту здалось, що він держав її за руку й щось говорив, що вона розчервонілась од вина і нібито не хотіла йти. Раптом майнула криця. Іполит бачив витягнену руку: вона стріляла спочатку в живіт товстому німцеві, а тоді в себе, в порожню, в просторінь, в нікуди. Задзвеніло дзеркало. Хапаючись рукою за бік і падаючи на підлогу, Іполит бачив, як негр кинувся до жінки і вирвав у неї з рук револьвер.

Потім Іполит лежав у хірургічній лікарні, думаючи, що все це сталося цілком випадково. Він не поцікавився спитати за прізвище тієї жінки, або ж детальніше зацікавитись справою. Випадковий постріл, випадкова пригода! Хіба не все одно, хто ця жінка з ресторану, повія, що в п'яному розпачі захтіла стратити собі життя?

Може, це й не була Зина... Вона б не написала цієї гидкої записочки: "Mein lieber Herr, bitte sehr". Іполит розглянув записку. Але що це? Записочка, це – аркушик паперу, що його перегнуто й заклеєно. Трафаретні, непристойні слова, що так його збентежили, писані на заклеєній секретці. Іполит дістав і розкрив секретку. Там було написано: "Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А Ви – я ненавиджу Вас". Тепер у чоловіка не було сумнівів: то була вона, і це її почерк, милі Зинині каракулі, як у всіх самолюбних, гордовитих людей, різко скошені на лівий бік.

Іполит не розумів, навіщо була потрібна ця мерзенна, підла фраза повії про вечерю, чому, коли вона хотіла, щоб він пізнав її, вона не найшла нічого кращого, як написати запрошення повечеряти. Чи, може, вона не хотіла, щоб він пізнав її, хтіла упевнитись, що він не піде на заклик повії? Коли так, то навіщо, написавши ззовні таке паскудство, в середині вона написала ті слова, що їх вона дівчиною любила повторювати, її улюблені слова про істину й оману, про правдоподібне й неправдоподібне?

Зина обернулась в повію, тільки в повію. Вона не хотіла працювати, жити творчим життям, вона не повірила в творчу міць щоденної праці, в працю, що визволяє. Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань. Зина заплуталась в шуканнях неправдоподібного. Все загублено, все знищено. Повороту немає. Все скінчено. Іполит думав про те, що вона не кохала його, вона грала в кохання, бавилась з коханням, перетворила його в арлекінадну витівку. Повія, повія, повія!..

Іполит дістав пляшку і пив склянку за склянкою.

Стислий переказ,