Читати книгу - "Скорочено Дівчина з ведмедиком"

Чоловік відразу побачив, що Зина – зразок порушення норм доброчинного поводження, бо дівчина трималася з підкресленою задерикуватістю. Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, темно-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті – то Зина. Того дня Зина поставила Іполиту зовсім нетактовне питання. Його окуляри не були нові: в одному очкові тріснуло скло, в другому – з дужки випав гвинтик, і він замість гвинтика перев'язав ниточкою, кінчики якої стирчали в обидва боки. Отож, коли Іполит, дівчата і їхня мама обідали, Зина спитала, чи не припускає він, що скло з окулярів може якось ненароком випасти і що кінчики нитки, якою перев'язана дужка, краще було б обрізати, і тоді ці кінчики не стирчали б в обидва боки. Чоловік вгадав її справжній намір подратувати його й зумів вийти без поразки з того ніякового становища. Він сказав, що замість відповіді на запитання, висловлює сподіванку, що згодом, коли вони краще познайомляться, вона подарує йому отого ведмедика, яким оце бавилася. Зина уважно вислухала відповідь і погодилася. Потім схопилася зі свого місця й почала крутитися по кімнаті.

Та дівчина не подарувала йому своєї поразки. Через два тижні після того, як Іполит почав викладати в Тихменєвих, Зина повторила свою витівку. Усі саме обідали. Іполита звичайно після лекції запрошували лишитись пообідати, а він не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було не абищо. У паузі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина спитала: "Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?" Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар'я Семенівна змогла тільки одне слово вимовити: "Зино!" Іполит відповів, що не мав нагоди спостерігати, не звернув уваги. Зина, побачивши, що Іполит зніяковів, одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжності, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В її очах, проте, стрибали бісенята. Вона сказала матері, що просто хотіла подивитись, як Іполит ніяковіє й червоніє. І хай мама скаже Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись. Леся дивувалася: як у Зини вистачає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..

Поволі Іполит втягувався в родинний уклад Тихменєвих, звикав до дівчат. Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у нього лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спочинку в м'якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кімнат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретельно підготовані відповіді. Але з Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала як мала дівчинка, як учень трудової школи з VI-ої групи.

Бували дні, коли Іполит з важким зідханням і тягарем на серці йшов до Тихменєвих. Зина стежила за кожним його словом і рухом. Чоловік не раз збирався відмовитись од своїх лекцій. Важко було перший місяць, півтора, а потім він звик, втягнувся. Він навчився на удари відповідати ударами. Іполит мав перед Зиною чималу перевагу: він не губився, і коли йому траплялось програти, він приймав це зі стоїчною покорою. Зині ж бракувало витримки.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

VI

Лекції тривали до травня, а тоді Тихменєви виїхали до Москви, де Олександр Владиславович в одній з підмосковних місцевостей підшукав для своєї родини дачу. Лекції було перервано до осені.

Спочатку Іполит був утішений, відпочивав, але швидко зрозумів, що йому бракує Зини, що прокидається гостре бажання бути з нею. Літо 23-го року принесло йому нудьгу, якої він досі не знав і якої не міг ані заховати, ані перемогти. Кожен новий день приходив порожній, небажаний і непотрібний.

Намагаючись відволіктись в кіно, Іполит серед людей помітив дівчину, схожу на Зину. Дівчина стояла спиною до нього, струнка, в прозорій легкій кофточці, з шапкою каштанового волосся над підголеною шиєю, злегка похитуючись. Це легке ритмічне похитування, сіро-сталеві довгі, улюблені Зинині панчішки й туфлі з вузькими носками на низьких закаблуках остаточно упевнили Іполита в тому, що це Зина. Та це була інша дівчина.

Якось у вікні трамваю Іполит знову побачив обличчя, схоже на Зинине. Чоловік навіть побіг навздогін, наздогнав трамвай, вскочив на площадку, але, пройшовши весь вагон і оглянувши всіх, переконався ще раз, що це була тільки випадкова побіжна омана. Досить йому було побачити на вулиці подібну сукню, капелюх, струнку постать, дівчину, що її профіль нагадував Зинин, серце його йокало, хололо, тремтіло і, обірвавшись, падало. Хоч знав, що Тихменєви виїхали з Києва й до осені в Київ не повернуться, хотів бачити Зину. Він сподівався, що Тихменєви раптом повернулися до Києва. Мало що в людському житті статися може?

Чоловік роздумував, чи це кохання. Думав, що то просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність. Кожного дня він пильнував, коли йтиме листоноша, бо сподівався, що дівчина надішле йому лист.

Одного разу Іполит не витримав і зайшов до Тихменєвих. Він довго дзвонив, поки вийшла служниця Уляна. Іполит збрехав, що хоче забрати деякі свої книжки, які йому зараз дуже потрібні. Уляна ввела його в квартиру. Меблі стояли у білих чохлах, великі картини були затягнені марлею. Чоловік почав згадувати, як Зина вихорем, сковзаючись по паркету, вилітала йому назустріч, щоб з криком: "Леся, мама, Іполіт Миколайович прийшов на лекцію!" кинутись назад. Сьогодні ніхто не вибіг йому назустріч. Узявши книжки, що послужили йому за привід одвідати Тихменєвих, Іполит вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубленіший, ніж увійшов. Він продав ті книжки якомусь букіністові,