Читати книгу - "Астальдо"

Він невеличкий, якраз такий, щоб ним міг керувати підліток. Батько моєї матері, князь Ольве Альквалондський, подарував мені це диво, схоже на білоперого птаха. Тож вам не доведеться красти човна, і ми вийдемо з гавані на очах у всіх. Але за це я бажаю меча і місце в лаві!

У змовників перехопило подих. Корабель був слабким місцем їхнього плану. Керувати великим судном вони були б не в змозі, а в човні недовго і потонути. Князівну було прийнято одностайно, і Майтімо урочисто подарував їй ножа роботи «самого Феанаро».

Врешті, військо почало вважати себе готовим до виступу. Мечів вони мали шість і стільки ж бойових ножів. Еркассе озброївся списом свого батька, виправдовуючись тим, що у щасливому Валінорі зброя таткові непотрібна. Окрім того, кожний мав лука, правдами й неправдами добутого у батьків і повний тул стріл.

Баритись не можна було — дорослі почали щось підозрювати. І не тільки дорослі. Шалена Трійця намагалася відстежити, куди це зникають двоє старших братів за допомогою напіврозумного щеняти Гуана з породи валінорських вовкодавів, з яким не розлучався Туркафінве. Самого Фіндекано менші братики з сестричкою просто таки взяли на допит, і він ледве зміг довести, що всього лишень готується до своїх перших змагань лучників. Фінарато мав клопіт з Ангарато та Айканаро — ті запідозрили не його, а Артаніс, котра пишалася дарованим ножем і веліла звати себе не інакше як Нервен.

Виступ було призначено на початок наступного кола світла. Фіндекано трохи мучила совість, йому шкода було мами, татка, малечі, але відступати було пізно — Астальдо, Відважному, не личить обертатися назад.

Збори було призначено біля того ж Іліну. Фіндекано мав зайти до Майтімо додому, щоб все це мало вигляд звичайної прогулянки. Коли малий Нолофінвіон обережно відхилив задню хвірточку садиби Феанаро, то побачив, що господар уже порається під навісом своєї майстерні, а поруч з майстернею вигідно розсівся на кріселку не хто інший, як Мелькор. Мелькор щось оповідав князеві, і видно — щось не вельми добре, бо вуй замість звичного гордовитого, але приязного кивка обдарував Фіндекано таким лихим поглядом, що хлопчина аж поїжився від поганого передчуття. Невже Майтімо з Макалауре на чомусь попалися і нині сидять під замком? В такому разі вуй має повне право не тільки гніватися, але й оповісти все таткові Нолофінве…

Майтімо нечутно вислизнув з дверей будинку. При собі він мав лише лука — мечі та інші припаси були заховані біля Іліну ще кілька днів тому. За ним поспішав Макалауре — також з луком. За плечима, окрім тула стріл, майбутній співець про великі подвиги Нолдор мав ще дорожню невеличку арфу в гаптованій торбинці.

— Куди це ви зібралися? — різко спитав Феанаро.

У Фіндекано аж дух перехопило. Макалауре поблід і опустив очі. Майтімо ж лагідно усміхнувся розгніваному таткові.

— На стрільби, пане княже… Я мушу бути першим скрізь — навіть серед цієї малечі…

— Хто там буде ще? — допитувався Феанаро. Майтімо здвигнув плечима.

— Ну… Фіндекано, ясна річ… Фінарато… Гвіндор, Гельмир…

— А вірні Minya Notte? — спитав князь твердо, по стародавньому, вимовляючи слово «Notte» — рід.

— Зі спокревених — Лауральдо і ще двоє, - відповів Майтімо ледь здивовано, — а що?

— Я не хотів би, — крижаним голосом мовив князь, — щоб ти товаришував з нащадками Індіс.

Фіндекано звів на князя очі з видом повного нерозуміння. Ні, він знав, звісно, що пані Міріель, перша дружина Великого Князя Фінве, померла пологами, народжуючи Феанаро. Про це дорослі оповідали досить часто — адже це був перший і, хвала Богам-Валарам, останній відхід Ельда до Мандосу у щасливому Валінорі. Велика Княгиня Індіс, мати Нолофінве та Арафінве, шанувала пам’ять Міріель, і в дідовій садибі на почесному місці висіло малювання з мами Феанаро роботи самого Фінве. Але який стосунок до його приятелювання з Майтімо має те, що у них ріжні родички?

— Мій батьку і князю, — спокійно відповів Майтімо все тим же лагідним голосом, — я не можу пропустити навіть дитячі змагання, бо тим самим визнаю себе переможеним і зганьблю честь Minya Nosse. Що ж до мого приятелювання з княжичем Фіндекано, то він є моїм оtorno, часткою душі, ближчим за брата. Як відомо, подібна дружба-оtornasse[63] освячена самим Еру, і розірвати її не можуть ні Квенді, ні Маяр, ні навіть Валар…

— О, який чудовий у вас син, князю Феанаро, — низьким глибоким голосом вимовив Мелькор, — лагідний і ніжний, а всередині душі — сталевий стрижень. Мені подобаються подібні… особи. Шкода, що він витрачає час на нижчих за себе, але це минеться, мій любий Ельда… Відпустіть сина, він дійсно має бути першим у всьому. Якщо він переможе Нолофінвіона — це буде більшою честю для Minya Notte, аніж його відсутність серед певних негідних осіб… Щодо ж отієї… оtornasse, вона дуже швидко зникає опісля кількох перемог над недостойними…

Фіндекано наче чужими очима побачив власну руку, котра поволі поповзла до тула зі стрілами… Зусиллям волі він зупинив себе — маючи змогу жити поруч з могутніми Валар, хлопчина знав, що не зробить Мелькору ніякої шкоди. Рука Майтімо лягла йому на плече — коли той підійшов, Нолофінвіон не помітив.

— Ходімо, оtorno, — мовив Руссандол лагідно. Фіндекано дав розвернути себе, мов ляльку. Повз нього прослизнув Макалауре — quentaro явно не міг сперечатися з розлюченим батьком, і хотів щезнути з двору якомога швидше.

Лісом вони йшли мовчки. Макалауре ковзав попереду, мов нечутна тінь, опустивши голову. Руссандол навпаки гордо підвів чоло, увінчане оберегом з міді. Його рука твердо обіймала Фіндекано за плечі. Така надійна дружня правиця… Нолофінвіон боровся зі слізьми — Астальдо не личить плакати.

— Здається мені, - врешті вимовив Майтімо, — що перш, ніж відплисти до Ендоре, потрібно було б навести лад удома. Але Чорного Валу не візьме ні стріла, ні меч, мій Астальдо. Принаймні тут, у Валінорі… Батько замучив мене докорами щодо нашого побратимства, бо цей лихий Вишній постійно підбурює татка проти Аttea та Nelya Nosse.

— А є місце, де його можна дістати стрілою? — спитав Фіндекано люто. Сльози його висохли, а сині очі — спадщина по Індіс-Ваніе — спалахнули крижаним блиском.

— Місце є — те саме Ендоре[64], - мовив Майтімо, — я чув про це… Від Руміла. Тут, у Валінорі, розумієш… Не знаю як пояснити, але багато чого підтримується штучно… Ну, тут завжди тепло… Завжди ясно… Вітерець лише легкий, дякувати Вишньому Манве… А вже за Тол-Ерессеа — там вітри гуляють… Чого я і наполягав захопити теплі речі. І