Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

— За годину він обіцяв занести до нас книжки.

— Перекажіть йому, будь ласка, що я чекатиму його поряд, за столиком біля кав'ярні «Галка».

Чай подали з медом. Поцікавився — з якої пасіки. Мед болгарський, пояснила дівчина, порційний, в одноразових чарочках. Що тут скажеш?

Підбіг хлопчак з хитрими, нахабними очима.

— Дядьку, дайте п'ятдесят копійок.

— А чому саме п'ятдесят?

— А хіба ви дасте гривню?

— Дам і більше, якщо заробиш. Руку опусти. Коли просять, не простягають руки, та ще й брудні. Тоді не так соромно, якщо не дадуть. А щоб не було соромно ніколи, гроші заробляють.

— А що я можу робити? — хлопець скорчив кумедну гримасу.

— Купиш мені газет. Усі, які є місцеві.

Малий затис п'ятдесятку в руці, але рушати не поспішав.

Чоловік за столиком відсторонено пив чай, не звертаючи більше на нього уваги.

— А ви не боїтеся, що я вас обдурю і не вернуся з газетами?

Чоловік скинув на нього очі. Зараз цей погляд був настільки пронизливий і твердий, що дітвак аж відсахнувся. Проте голос того звучав рівно і навіть лагідно, але зі сталевим акцентом.

— Що? Це я маю боятися? Та ні, боятися має той, хто обдурює. Раз обдуриш когось, удруге. Втретє обдурять тебе. Далі й сам себе обдурюватимеш — і пропадеш, як сіль в окропі. І будуть витирати об тебе ноги і переступати, як шолудивого пса. Затям це собі й іди, бо я чекаю на газети.

Газети лягли на його столик через десять хвилин. Хлоп'як отримав своє за послугу. Одна монета скотилася зі столу і дзенькнула об бруківку. Малий нахилився і простягнув за нею замурзану руку. Але тут же шкіряний черевик наступив на неї.

— Ніколи нічого не піднімай із землі. Ніколи, чуєш?

— Але ж це гроші…

— Тим більше, — процідив крізь зуби чоловік і ще більше натиснув на руку — той аж писнув від болю. — Якщо дуже схочеш, то гроші тобі принесуть на мисочці. Як ця офіціантка носить морозиво. Ще й посміхнуться.

Він теж посміхнувся, прибираючи ногу. Хлопець потирав руку, відступив про всяк випадок на кілька кроків назад. І вже звідти примирливо запитав:

— Дядьку, дасте мені ще якусь роботу?

— Приходь завтра на дев'яту до готелю «ML».

Збоку на них поглядав письменник, тримаючи під пахвою пачку книг.

— Це ви шукали моє тіло?

— Так. Якщо не поспішаєте, присядьте, будь ласка.

— Залюбки. В ногах правди немає, її шукати треба вище. Отже, я слухаю. Слухати мені легше, ніж говорити. Навіть легше, ніж писати.

— В мене до вас дещо дивне прохання…

— Не сумніваюся, — мурмотів письменник. — На мого читача ви не схожі. На туриста тим більше.

— Я не турист, — згодився він. — Я мандрівник.

Письменник ковзнув примруженим поглядом:

— Це зовсім інша річ. І мандруєте ви, здається, без карт, і лише тими маршрутами, які вам конче потрібні. Чи не так?

— Так. Карти не завжди приводять туди, куди нам потрібно.

Письменник поклав на стіл книги і з полегкістю зітхнув:

— Це правда. Географія завжди розчаровує. Так само, як історія завжди бреше.

Чоловік замовив ще два чаї з болгарським медом. Йому здалося, що мед трішки пахне морським піском.

— Мені потрібна ваша допомога.

— А мені здалося, що ви з тих, які самі допомагають, — зауважив письменник.

Чоловік посміхнувся.

— Хотілося б дещо дізнатися про літературну працю. Я заплачу вам.

— За що платити? За слова на вітер? Навчити писати неможливо.

— Я не хочу писати. Я хочу знати, як це роблять інші. Якщо ви не хочете брати гроші, то я куплю ваші книги.

— Не треба купувати мої книги. Їх куплять ті, хто їх прочитає, — незлобиво відмахнувся письменник.

— Гаразд. Тоді як мені бути?

— Вчинимо просто. Мах на мах. Обміняємо мій урок про словоблудство на вашу історію.

— Яку історію? — здивувався незнайомець. — Ви гадаєте, в мене є якась цікава історія?

— І не одна. Це у вас на обличчі… хотів сказати написано, але було б неточно. Це у вас на обличчі приховано…

Його візаві мимохіть торкнувся пучкою свого лиця. І пожалкував, що зачепив цього в'їдливого борзописця. З письменниками, мабуть, так же важко говорити, як і з художниками. Художники лякали його ажурністю слів і розмитістю фраз, схожих на їх акварелі. Підвів очі до співбесідника і зустрівся з пильним поглядом, у якому порівну були замішані іронічна байдужість і співчутлива теплота. Несподівано для себе він запитав:

— І ви готові все вислухати?

— Не все. Тільки головне, — письменник відсьорбнув з горнятка. — А все інше я домислю.

— Що ж, згода. Тоді ваш перший хід, маестро слова.

— О! — письменник легенько стукнув кулаком по книжці. — З цього й почнемо. Що ви знаєте про слово?

— Нічого. Але свого часу за одним присідом я прочитав дві шафи книг. Та й тепер інколи почитую.

— Тоді я за вас спокійний. Бо хто читає книги, той керує тими, хто дивиться телевізор. Але читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, виходить друге, а читач прочитує третє. Причому щось своє там знаходить кожен читач. В цьому й полягає певна абсурдність письменства і книги взагалі. Ісус лише один раз брався щось креслити на піску, та коли підійшли учні, затер це сандалею. Чому Він ніколи нічого не писав, не залишив по собі жодного написаного рядка?

— Чому?

— Бо слово написане, на папір перенесене — спотворене, облудне, брехливе. Думка, слово, образ ніколи не зливаються воєдино. Як ніколи не зіллються в одну істоту риба, птиця і змія…

— Тоді чому цим займаються? Чому, приміром, ви пишете?

— Дійсно, все справжнє давно написане. Та залишається ілюзія, мрія кожного письмовця (слово Коцюбинського), що він найбільше наблизить слово до Образу. Залишається вічний і болісний пошук магії слова. Бо ти мусиш вимовити те, що мовчазно переживає світ. І від твого письма й сам світ повинен мінятися. Так, друже мій, без літератури немає життя, хоч як це не смішно звучить. Наше життя — просто прожиті й забуті епізоди. А записані — вони стають фактом, подією, історією. Таким чином, життя робить життям література. Недарма Біблію називають Книгою буття.

— Звідки ви знаєте, про що і як слід писати?

— Лев Толстой навчив мене, що треба писати про щось важливе. Франс Кафка — що писати можна про будь-що. Франсуа Бобен — що писати можна ні про що. І все це — Література. Про що писати… Якщо ти довго й уважно дивишся на світ, то світ починає тобі диктувати. Встигай тільки