Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

тільки медична картка. На ній хімічним олівцем написано «Іван М. Неділик». Про народження і батьківство ніде ні слова. Таке буває з дітьми, яких підкидають. Мене тільки насторожує ця літера «М». У подібних випадках по батькові не вказується, тільки в повноцінному документі. А тут оце «М». Таке враження, що той, хто підписав карту, знав ім'я батька і механічно його скоротив. Як необов'язкове, та все ж… Неначе підказку зробив для журналіста, який прийде через тридцять вісім років. Тобто для вас… Агов, ви мене чуєте?

Він чув, але не знав, як це сприймати. Наче мова йшла про якусь безіменну, безтілесну, аморфну істоту. А й справді, чи був хлопчик взагалі? І яке йому діло до того хлопчика? І чи потрібно йому далі занурюватися в загадку, що весь час вислизає від нього?

— Так, чую. Це вельми цікаво.

— Я залишу вам тут копії. Два дні мене не буде, їду в Братиславу.

Він хотів сказати, що може відвезти її туди, але не сказав. Сказав інше, несподівану дурницю:

— Мукачево до вашого приїзду буде випране, накрохмалене і випрасуване.

Вона стримано розсміялася.

— Там є ще світлина. На ній декілька дітей. Ви зможете впізнати того хлопчика?

— Зможу, — не дуже впевнено відповів він, потираючи рубець на щоці. В такі моменти його шрам білів і ставав схожим на губу великої риби.

Чорноволоса жінка, що пахла цигарками ще більше, ніж їхній сторож, з'явилася навесні. Вона була цілком чорною. Чорні колючі очі, чорні губи, чорні сухі пальці. І в чорному плащі.

— Ця тьотя буде твоєю мамкою, — сказала вихователька. — Привітайся з нею.

Він не хотів вітатися. Чорна жінка скривила губи, показавши рідкі жовті зуби.

— Мене звати Зоя. Мама Зоя.

Вона витягла з-під плаща дві паперові коробки, перев'язані блискучою стрічкою. Одну простягла виховательці, а другу йому. І потріпала кощавою рукою за чуприну.

— Будь слухняний, і я скоро приїду за тобою, — в її чорних очах хилиталися білі вогники.

Він поніс коробку до кімнати і став розглядати намальовану на ній дівчинку з мереживною червоною шапочкою і з кошиком у руках. У нього ще не було такого гарного подарунка. Але тут налетіли старші хлопці, видерли коробку, розпакували і почали розхапувати цукерки. Одна з них упала на підлогу і її в борюканні розтоптали. Коли вони втекли регочучи, він підібрав цукерку і ощадливо надкусив. Під крихтами шоколадної скоринки блищав жовтий кислуватий мармелад. Він смоктав його довго, не ворушачи язиком, щоб подовжити насолоду. Потім підібрав кришку понівеченої коробки і тулив до лиця, нюхав. Вона пахла цигарками.

Чорна жінка знову прийшла під осінь. У тому ж чорному плащі. Він привітався першим, чекаючи гостинця. Але вона нічого не добувала з-під плаща. Вони гуляли садом, тримаючись за руки. Її рука була суха й тверда, як гілка. Вона йшла швидко й тягла його за собою. І від неї ще гірше, ніж тоді, пахло тютюном. Його нудило, вже й цукерок не хотілося від неї.

— Я повезу тебе до моря. Це велике озеро, де плавають великі зубаті риби. Якщо не будеш слухняним, я кину тебе тим рибам і вони тебе проковтнуть. Був такий капосний хлопчик — і немає. І ніхто за тобою не заплаче.

Йому самому кортіло плакати. Кортіло повернутися до дітей, до звичних тіток, які, хоч і лаялись, і бились, але не лякали зубатими рибами. Смикнув руку, але суха клешня тримала міцно.

— Ану, не сіпайся мені.

Він заплакав.

— І не скигли. Мама Зоя цього не любить, — в чорних очах її пострілювали іскри.

І так йому стало моторошно, що з усієї сили рвонув рученя. І видер його, і побіг, шпортаючись об лопухи.

— Ану стій, малий паскуднику! — кричала вона. — Чуєш, стій мені! Від мене не втечеш.

Та де б він став? Летів, петляючи між кущів, дріботів ноженятами. Із бур'яниська вигулькнув собака, пустився перед ним, ведучи до заповітної дірки в паркані, через яку вони не раз вибиралися звідси в білий світ. Але чорна тітка шурхотіла позаду, зовсім близько, і він зрозумів, що до лазу йому не добігти. Примірявся очима до найширшої шпарини в зубчатому паркані. І став просувати своє худеньке тільце. І вже було майже протулив, та голова виявилася більшою за той просвіт. А він цього не врахував і тягнув її живодером за своїм тілом. І світ в очах захитався, розколовся навпіл, і щось липке й гаряче потекло шиєю під сорочку. За хвилину він лежав на траві і пес облизував його червоне обличчя.

... Вона мала рацію, та чорна жінка. Йому не вдалося від неї втекти. Настав день, коли вони сіли в автобус, потім на поїзд і вийшли в людному місті, де вітер зривав з нього картузика, жбурляв у лице мокре листя, і з-поза сірих будинків раптом оглушив-налякав його сірий рухливий простір, якому не видно було кінця-краю.

Світ тут уривався для нього.

Мине багато років, і Тата якось скаже йому: «У кожної людини є, повинно бути щось найголовніше в житті. Щось таке, що вона може, повинна назвати одним словом. Тільки одним. Що для тебе, синку, найголовніше в цьому житті?» — «Море», — відповість він.

Море відріже йому дорогу назад і змиє пам'ять. Років через п'ять-шість він начисто забуде все, що залишилося там, за горами.

…Тут, за горами, де несподівано віднайшовся його мерехкий слід.

Наука розчарувань

Голуби залишили його вікно — отже, новин, мабуть, більше не буде. Два вільні дні лежали перед ним, як два чисті аркуші. І треба було з чогось починати. Згадав, що він «письменник», і цю легенду належало невдовзі захищати.

Набережна щоранку все більше пожовчена тополиним листом, що, зволожений росою, пахне кислою терпкістю. Циганська пара двірників — чоловік і жінка — споро підмітають його. Чорнющі від сонця, якісь колючі й запилені, наче будяки при дорозі. Метуть плече в плече. Зупинилися покурити — і віники їх, затиснуті під ліктями, стирчать іззаду, як обчухрані хвости дикобразів. Йому дивно, що він помічає таке, і це навіть веселить його око. Нова ясність приходить у стрій його думок.

За тим столиком, де він двічі бачив письменника, було порожньо. Зайшов до найближчої книгарні. Кучерява продавчиня гортала на самоті журнал.

— Я шукаю мукачівського письменника…

— Книги?

— Ні, його особисто. Імені я не знаю. Про смішне він говорить із дуже серйозною міною…

— А з серйозного сміється, так? Тих, що пишуть, багато. Письменників одиниці, а тих, що гарно мовчать, — ще менше. Це його слова…

— Мабуть, це таки