Читати книгу - "10 успішних українських брендів"

те, як відкрити рекламну агенцію. Я просто по підлозі катався від того, що там написано. Наївний погляд, що і як відбувається. Базові речі зрозумілі всім — ось клієнти, ось аккаунт-менеджери, ось дизайнери. Що ще треба? Знімай офіс, повісь на стіну якусь цікаву картину, постав великий макінтош, придумай назву, одягни джинси з дірками — і ти в креативному бізнесі. Але чомусь є тисячі агенцій, але в них не виходить роками працювати з великими проектами.

— Чому?

— Бо не бачать нюансів. Усе в деталях, і важлива сукупність цих деталей, а не «ось — секрет успіху!»

— То відповідь на питання «Чому Ви?» — тому що Ви розумієтеся в нюансах?

— Що треба, аби досягнути успіху в будь-якій сфері? По-перше, пристрасть. Не можна прикидатися, що тобі цікаво, якщо тобі нецікаво. Ти маєш кайфувати. Я кайфую від того, що я роблю. Я люблю свою роботу, люблю своїх клієнтів, люблю своїх співробітників, свій офіс, своє порт-фоліо. І це не є бла-бла-бла, це справді так. Чому? Бо я так будую свою роботу. З певного моменту, з 2009 чи 2010 року, я відчув, що мені перестало подобатися, і я все радикально змінив. Умовно кажучи, я хотів мати в себе на роботі вініловий програвач, ламповий підсилювач і великі колонки. Чому? Бо мені подобається слухати гучну музику, коли я пишу мейли. Ок, я це зробив. Може, виглядає трішки дивно, але це маленький важливий елемент. Мене оточують картини переважно моїх друзів — це частина мого життя, мій світ. Я побудував його так, як мені подобається, і робив це від початку компанії. Було питання, які перші офіси й так далі. Питання, насправді, в тому, йдеш із собою на компроміси чи не йдеш. Краще не йти, навіть на маленькі.

По-друге, важливо, чи твій продукт справді приносить людям користь, чи він робить світ кращим. Річард Бренсон сказав: якщо ви можете робити продукт, який трохи кращий, ніж у конкурентів, — не робіть його, він не потрібен. Робіть лише в тому випадку, якщо він буде радикально інший, кращий. Коли ми створювали «FEDORIV», я зрозумів, що втомився від майже 15 років роботи в рекламних агенціях. Я побачив у них багато штучного, історичного, багато данини корпоративній культурі. Тоді я вирішив: хочу маленьку агенцію. Нехай буде 10 людей, але вона працюватиме так, як я хочу. До цього в мене було приблизно 170 підлеглих.

— Чи можна гарантувати успішність реклами?

— Не можна. Ми не гарантуємо успіху, ми підвищуємо його ймовірність. Якщо хтось вам скаже, що він гарантує успіх, — він шарлатан. Завжди є роботи більш чи менш успішні, але в сукупності воно працює.

— У Вас були провальні кампанії?

— Що таке провальний проект? Це коли приходить клієнт і каже: «Ви мене розчарували, у вас не вийшло нічого зробити». Такого не було. Звісно, якщо ми працюємо з компанією вісім років і за цей час проходить в середньому три-п’ять рекламних кампаній на рік, то деякі з них більш, а деякі менш успішні. Це нормально.

— Як би Ви оцінили теперішні умови для старту бізнесу?Як би Ви діяли, якби починали зараз?

— Як казав колись один мій колега, я не приховую свою стратегію, бо для того, щоб її повторити, треба бути мною. Ви маєте враховувати ті ресурси, які у вас є, і не соромитися їх. Якщо ви вмієте доїти корову й у вас є 10 корів у бабусі в селі, станьте фермером, навчіться робити моцареллу чи щось там ще. Це ваш ресурс. Починайте з того, що ви можете. Ресурс, який у мене був, — це не гроші.

Це була моя репутація, яку я будував 10 років. Це те, що називається intangible assets — актив, який неможливо помацати. Я весь цей актив сконцентрував у точці удару, де намалював кістку. Я був собою, не намагався здаватися тим, ким я не є, тобто вдягнути краватку й казати, що ми дуже серйозні. Ні, ми теплі, веселі, неакадемічні.

— Рекламний бізнес — це справді так весело, як у Пєлєвіна чи в «99 франків» Беґбедера?

— Це не завжди весело, але це цікаво. Цікаво тоді, коли ти створюєш щось унікальне. Але це не є цікаво, коли ти займаєшся якоюсь хєрнею, якою часто змушують займатися різні великі компанії. Це одна з причин, чому я пішов. Коли ти маєш велику компанію, ти маєш слухатися великих клієнтів.

— Що цінуєте в собі, що в людях?

— Насамперед passion і balls (англ. пристрасть і яйця. — Б.О). Мене дуже дратують люди без двигуна, які можуть бути експертами, але не хочуть рухатися вперед. Їм бракує амбіцій, палива. В’ялість із завищеною самооцінкою — це жахливий коктейль, який руйнує.

— Яку роль відіграла освіта? Як, де, в кого Ви вчилися ?

— Мені допомогло багато людей, але окремо я виділив би свого батька (діда, який став мені батьком), котрий мав на мене величезний вплив як творча особистість. Також окремо згадав би мою маму, яка будувала мене як дисципліновану людину. Проблема творчих людей — це неможливість поставити себе в дисципліновані, системні рамки. У мене дід був дуже творчий, а мама не те що сувора, але вимагала дисципліни. Поєднання дисципліни і творчості — це завжди добре. Одне без іншого не працює.

Якщо говорити про школу, то там у мене була дуже гарна вчителька російської мови, яка робила багато для того, щоби ми всі могли системно формулювати свої думки в письмовій формі. Мені це допомогло як у журналістиці, так і в створенні презентацій, курсів. У мене структуроване мислення — і це шість років її роботи.

В інституті, окрім Сергія Даниленка і Тараса Петріва, які працювали на кафедрі міжнародної журналістики, дуже вплинув і декан Анатолій Москаленко, який двічі хотів мене вигнати. Одного разу хотів, а потім таки вигнав, але все ж таки поновив.

Та найбільше мені дала робота. У журналі «Капітал», де я працював, було кілька вчителів. Це мої редактори й начальники Влада Андрєєва та Віктор Стельмах. Їхня головна заслуга в тому, що, коли мені було 16 чи 18 років, вони ставилися до мене як до професійної, дорослої людини. Говорили зі мною, як із дорослим, а не те що прийшов юнга жовторотий, який нічого не вміє. Я зі свого боку намагався, щоби мої статті ніхто не міг відрізнити