Читати книгу - "10 успішних українських брендів"

Це був успіх. Але якщо глянути на хронологію, то лише один із перших великих успіхів «FEDORIVа». У компанії кажуть, що ця робота їх фізично виснажила, але зробила сильнішими. Далі було ще багато проектів. Швидше за все ви їх бачили по телевізору, в мережі, на білбордах. І більш, і менш сильні, але щоразу інакші, новаторські. Бо головне для Федоріва — це рух, розвиток. І створювати.

Андрій Федорів: «Ресурс, який у мене був, — це не гроші»

— Ким Ви хотіли бути в дитинстві?

— Якщо копати глибоко, то всі мої родичі за останніх років, мабуть, сто займалися творчістю. Мій дід, який мене фактично виховував, був кінорежисером-документалістом, а до того він працював театральним режисером, актором. Його мама була вчителькою літератури, а моя бабуся — акторкою-чтицею. Вона читала зі сцени прозу й поезію. Моя мама — режисерка філармонії. Це було творче середовище, тому я розумів, що не створений для роботи бухгалтера чи юриста.

Коли я замислювався, ким бути, то спершу була версія — кінооператором. Узагалі хотів стати режисером, але дід мені казав, що не треба вчитися на режисера. Краще на оператора, а бути режисером — це спосіб мислення. Я це розглядав, але треба розуміти, що в 90-х це не виглядало як сексі професія. Чорні роки. Грошей на телебаченні та в кіно не було зовсім. З іншого боку, мама боялася, що мене заберуть в армію, тому казала, що маю вступити до вишу, де буде військова кафедра.

— Але ж вчилися Ви, наскільки я знаю, на журналістиці?

— У Палаці дітей та юнацтва в нас був гурток «Клуб Юніор Бізнес», і там я вже трохи зацікавився маркетингом. Тому й пішов на підготовчі курси в КПІ, де був такий факультет. Але скоро стало зрозуміло, що це дуже комерційний факультет і вступити туди я майже не мав шансів. Державного замовлення практично не було, а конкурс шалений.

Тоді мені емоційно продали, що маю вступити на електроакустичний факультет. Я спершу сприйняв це добре, але почав ходити на курси й зрозумів, що там усе жорстко з математикою й фізикою. У мене з цим ніби нормально було. Це я так думав, коли навчався в гуманітарній школі. Та коли прийшов туди, то зіткнувся з математичними монстрами, які погано пахнули, виглядали жалюгідно, але розв’язували все фантастично. Я тоді вирішив, що не буду вступати на електроакустичний факультет. Придумав, що піду на приладобудівельний. Та у вересні-жовтні підготовчого до вступу року зрозумів, що це мене не пре взагалі. Хибний шлях. Але в тому ж таки Палаці дітей та юнацтва дізнався, що є олімпіада з журналістики і якщо її виграти, то можна без екзаменів вступити на журналістику. Я тверезо оцінював свої сили й розумів, що за екзаменами не пройду.

— А як же тоді ставили на олімпіаду?

— Олімпіада давала інші умови. Треба було написати 10 гарних статей, а потім за один день — ще одну круту. Це було краще, як вчити українську мову, орфографію, історію. Отак я й вирішив, що треба мені пробувати. Це дитяча наївність.

І ще я сказав: «Хочете КПІ — поступлю в КПІ». Пішов паралельно двома шляхами. Вступив до КПІ, набравши 27 балів (19 було потрібно для вступу), а паралельно став фіналістом олімпіади, і мене за співбесідою зарахували в університет Шевченка. Мені подобалася картинка бути журналістом-міжнародником.

— Чим конкретно хотіли займатися ?

— У дитини уявлення про життя дуже абстрактні. Це красива картинка: я журналіст-міжнародник, кудись їду за кордон, там у мене корпункт, ходжу на прийоми в посольство і про щось там пишу.

— Ви захотіли й виграли олімпіаду, захотіли — вступили до КПІ. Вам усе легко давалося чи це результат важкої роботи?

— Я точно не розслаблений. Працюю без перерви давно й багато. Так, мені легко дається, але добре пам’ятаю, як працював на перших курсах. Мобільних телефонів не було, просто будильника теж я не мав, але був у мене телевізор маленький. То я виставляв таймер на 4:30 або 5:00 ранку. Він вмикався, коли ще не було ефіру, шипів і світився, а я прокидався, ішов писати статті. Це не було суперлегко.

Якщо брати олімпіаду чи той-таки «FEDORIV Hub», то це не питання легкості, це питання інтуїції. У тебе алогічне відчуття, що кудись тобі треба чи не треба. Було в мене відчуття, що я не хотів навчатися в КПІ, і я себе не змушував, не ламав. Було відчуття, що після трьох років роботи в журналістиці я не хочу працювати журналістом усе життя. Я не боровся з ним, а думав: «Ок, значить так треба». Чи був попередній офіс — комфортний, великий особняк, але прийшло дуже чітке відчуття, що в тому будинку я не побудую компанію своєї мрії. Він був ментально, архітектурно застарілий, і я почав шукати новий офіс. Я дуже швидко даю хід своїм відчуттям, а якщо я себе не слухаю і глушу їх, усе йде тільки складніше. Це взагалі фундаментальна тема. Усі книжки про бізнес намагаються нівелювати роль особистості й підняти роль аналізу, системи, алгоритму. Але насправді якраз ця емоційна чутливість дає точки прориву.

— А чи буває у Вас відчуття, що чогось Ви не можете зробити, що завдання занадто складне?

— Це питання тверезості. Що таке економіка? Це наука про використання обмежених ресурсів. У мене є два бюджети: грошей і часу. Чим більше я старішаю, тим важливішим для мене стає бюджет часу. Теоретично досягнути можна будь-чого, але за це точно треба буде заплатити з обох бюджетів. Мені зараз 37, до 50 усього 13 років. Щоб змінити сферу діяльності чи зробити великий проект, треба витратити час. Якщо я почну зараз щось величезне, то, коли зроблю це, мені буде 47 чи 43. Але якщо говорити про успіх, то важливо, що я займаюся тим, чим займаюся, уже 20 років. Цей досвід працює на мене. Та якщо я захочу вийти на інший ринок, там імовірність успіху набагато нижча. Тут нюанси важливі. Одна з найсмішніших статей, яку я читав, — це стаття в журналі «Франчайзинг» про