Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я ото про людожерів читав, — сказав охоронець. — Ач як ви їх!
— Я такий, — кивнув я.
— І той, про Кавказ читав. А руку покажете? — попросив охоронець.
Я показав йому долоню, на якій залишилися сліди від опіку, який я отримав під час кавказького полону.
— Точно ви! — сказав охоронець. У його голосі були і захоплення, і переляк.
Повернувся його товариш із худим чоловіком у пенсне.
— Я секретар баронеси. Слухаю вас.
— Я хотів би, щоб мене вислухала баронеса.
— Вона дуже зайнята людина, на прийом треба записуватися заздалегідь, бо...
— Це відповідь «ні»? — перервав я його і недобре посміхнувся. — Що ж, воля ваша, — і пішов.
— Зачекайте! — Секретар побіг за мною. — Ви можете записатися на прийом, і баронеса...
— Я не хочу чекати.
— Але про що ви хочете поговорити?
— Я скажу це особисто баронесі.
Я бачив, що секретар вагався. Відправити мене не наважувався.
— Що ж, добре. Баронеса вас прийме, йдіть за мною, — запросив мене секретар.
Ми зайшли до контори, піднялися на другий поверх. Спочатку приймальня, а потім і великий кабінет баронеси Грінвуд, на диво стрункої жінки років п’ятдесяти, зі строгим поглядом. Вона сиділа за великим столом. Кабінет заставлений книжковими шафами під стелю.
— Іван Карпович Підіпригора, — сказав секретар.
— Доброго дня, баронесо, — привітався я.
— Доброго, прошу, сідайте, — сказала вона. Секретар вийшов.
Я усміхнувся господині кабінету. Вона анітрохи не злякалася моїй появі.
— Вибачте, що вас потурбував. Просто розслідую одну справу в Петербурзі, і мені знадобилася ваша допомога, — сказав я прямо.
— Моя допомога? — здивувалася баронеса.
— Так, мені потрібно поговорити з вашою співробітницею, яка вчора увечері обслуговувала інженера Бревуса.
— Я не знаю, хто це. — Вона брехала цілком спокійно.
— Баронесо, ну невже ви думаєте, я б прийшов до вас, якби не був упевнений, що ви знаєте, хто це? — я посміхнувся.
— Я не розумію, про що ви! — Вона трохи підвищила голос.
— Баронесо, мене не цікавить ваш клуб. Мені треба поговорити з тією дівчиною. Далі я буду розслідувати свою справу, а ваш клуб буде робити свою. Я не згадуватиму про нього. Звісно, якщо ви підете назустріч. Якщо ж ні, то не виключено, що у подальших моїх оповідках вигулькне оповита таємницею «Чорна троянда».
— Дарма ви мені погрожуєте!
— Борони Боже, баронесо! Жодних погроз, я просто переконую вас допомогти мені.
Баронеса важко подивилася на мене.
— Ти хоч розумієш, у яку халепу вліз? — несподівано спитала вона.
— Тобто ви не хочете піти мені назустріч? — здивувався я. — Що ж, воля ваша. Але мушу сказати, що я вважаю такі ваші дії помилкою. Мною кілька разів нехтували і завжди жалкували потім про це.
Я підвівся. Не поспішав, давав їй час.
— Про що ви хочете її розпитати?
— Про події вчорашнього вечора.
— Ви не будете розпитувати про клуб?
— Мене це не цікавить.
— Дівчини зараз немає в Петербурзі. Її привезуть за тиждень...
— Завтра. Вранці, — перервав я баронесу.
— Але...
— Не треба, — покрутив я головою.
— Добре. Де вас можна буде знайти?
— Краще я вас знайду. Я прийду до вас сам. О десятій?
— Так, давайте о десятій, — кивнула баронеса.
— Дякую. Радий, що ми знайшли спільну мову.
Я вклонився і вийшов у коридор. Секретар баронеси стояв там і перелякано дивився на мене. Я помахав йому і пішов до сходів. Охоронці на першому поверсі поштиво вклонялися мені, наче великому пану.
Я пройшов кілька кварталів, покрутився у дворах, щоб за мною не було хвоста, після цього повернувся до будинку баронеси. Засів у дворі навпроти, звідки зручно було спостерігати. Невдовзі до баронеси прибув гість. Чорне довге авто, з якого вийшов чоловік у генеральському мундирі. Я знав, що подібні заклади завжди мають покровителів, але щоб одразу цілий генерал! Тільки головою покрутив.
Генерал пробув у баронеси з півгодини і поїхав. Невдовзі поїхала й вона сама. Я ще потупцював трохи і пішов. За кілька кварталів зупинив візника і попросив відвезти до готелю десь поблизу. Візник привіз мене у невеличкий недорогий готель, де я винайняв маленький номер на другому поверсі. Попросився зателефонувати від портьє, подзвонив Великому князю на номер, який мені дав Туляков. Сам штабс-капітан узяв слухавку.
— Це Іван Карпович, як справи? — спитав у нього.
— Не дуже добре, — зітхнув штабс-капітан. — Уже виникають запитання стосовно документів. Ми дали об’яву і чекатимемо, що завтра повернуть теку. Але якщо ні... Навіть не знаю, що це буде. А ви де?
— Та зупинився у готелі.
— Дарма, Великий князь підготував для вас окрему кімнату в своєму будинку.
— Не хочу його турбувати. Як він? — спитав я.
— Набралися на похоронах. Їх можна зрозуміти: мало того, що найкращий товариш загинув, так і ще може вибухнути скандал. Іване Карповичу, а що робити, якщо теку не принесуть? Це ж буде страшний удар по великому князю. Іване Карповичу?
— Так, я слухаю.
— Допоможіть нам. Знайдіть ту теку, інакше контррозвідка знищить Великого князя. А потім неодмінно візьметься за вас.
— Я спробую зробити, що можу.
— Де вас можна знайти? — спитав штабс-капітан.
— А для чого вам?
— На випадок, якщо Великому князю буде необхідно з вами зв’язатися.
— Я у готелі «Очаков». Тільки прошу зберігати це в таємниці.
— Про це можете не турбуватися, — запевнив Туляков. — Якщо тека не знайдеться, я дуже переживатиму за Великого князя.
— Ну, його ж вини у її зникненні немає, — заспокоїв я.
— Так, вина на Бревусі, але через покійного інженера битимуть і по Великому князю, боляче бити!
— Сподіватимемося на краще, — запропонував я і закінчив розмову.
Пішов спати до номера. Як завжди перетягнув ліжко в інше місце, підпер двері стільцем, перевірив, чи зачинене вікно. Склав одяг і ліг спати. Довго думав про Бревуса, але таки змусив себе заснути. Прокинувся, бо у двері постукали.
— Що таке? — спитав я.
— До телефону вас, кажуть, що терміново, — невдоволено сказав портьє, голос якого я запам’ятав.
— Зараз іду.
Я швиденько одягнувся і з револьвером визирнув у коридор. Був
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.