Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

благодійних організацій, які окремо представляли поляків, євреїв і українців. У травні 1940 року було створено Український Центральний Комітет (УЦК), якому підпорядковувалися місцеві Українські Допомогові Комітети (УДК). УЦК у принципі був покликаний виконувати лише функції закладу соціальної допомоги, проте фактично був неофіційним представником українців у стосунках із керівництвом Генерального губернаторства. Комітет очолив Володимир Кубійович, котрий не приховував, що прагне здійснити українізацію «етнографічних українських земель». Для цього він клопотався про отримання українцями усіх не зарезервованих для німців самоврядних посад (війтів, бурмістрів тощо) і розвиток українського освітнього та культурного життя. Кубійович неодноразово пропонував німцям розмежувати на території Генерального губернаторства українців від поляків шляхом переселення людності.

17 грудня 1939 року на підставі директиви Ганса Франка була створена Українська Допоміжна Поліція, підпорядкована командуванню СС і поліції. До 1941 року число її членів не перевищувало однієї тисячі. Відділки української поліції виникли, серед іншого, в Бещадах і Низькому Бескиді, де вони нещадно переслідували поляків, коли ті намагалися дістатися через Словаччину та Угорщину до Франції. Українці також служили у промисловій (Werkschutz) і залізничній (Bahnschutz) поліції.

Німецька політика зумовила, що українці доволі масово «вірили в політичну спільність німецько-українських інтересів»[31]. Саме тому чимало їх (загалом близько двадцяти тисяч), тікаючи від радянської окупації, шукали притулку на німецькому боці. При цьому вони не усвідомлювали, що нацистські лідери ставляться до українського питання суто інструментально. Ганс Франк уже в 1940 році застеріг підлеглих йому посадовців, щоб ті не підсилювали українських сподівань на незалежність, заявивши прямо: «Українці справді є друзями німецької нації, але не її довіреними особами»[32].

Більшість земель, населених українцями, анексували в СРСР. Східну Галичину та Волинь після «виборів» до Народних Зборів Західної України було включено до складу УРСР. Радянська влада намагалася якомога швидше запровадити на окупованій території устроєві змі-ни, характерні для СРСР. Отож були націоналізовані заводи, торгівля, банки й ліси, проведена земельна реформа — поміщицькі та церковні маєтки поділені між селянами. Ліквідовані всі незалежні установи місцевого самоврядування, економічні, культурні та освітні інституції. В школах і державних установах запроваджено українську мову. Масово, наприклад, на залізниці, звільнено польських працівників і замінено їх інколи й некваліфікованими українцями.

Частиною системних змін була боротьба проти «безнадійних класово ворожих елементів». Для цього в 1939 році слідом за підрозділами війська просувалися спеціальні групи НКВС, які чинили арешти визначених політичних діячів, співробітників адміністрації та офіцерів Польської Армії. В лютому, квітні та червні 1940 року, а також у травні 1941 року було влаштовано депортацію вглиб СРСР різних категорій мешканців, у тому числі військових осадників, лісників, так званих біженців (утікачів із зони німецької окупації) та родин тих, кого вважали ворогами комунізму. Радянська влада охоче використовувала етнічну ворожнечу, розпалюючи різними способами взаємну неприязнь. У спогадах читаємо:

Поряд із пресою та радіо, які в початковий період вели антипольську пропаганду [...], в кінотеатрах демонстрували фільм Корнійчука Богдан Хмельницький, де показано насадження на палю «невинних» українців і образи розправи з польською шляхтою, чиненої простолюдом із вигуками «різати ляхів», а це ще більше посилювало ненависть до поляків[33].

Від організованих радянськими спецслужбами репресій першими постраждали поляки. У межах депортації, влаштованої в лютому 1940 року, вглиб СРСР було вивезено переважну більшість польських поселенців. Позаяк українські середовища керували своє обурення передусім проти них, то можна мати певність, що цю операцію місцеві українці зустріли з неприхованим схваленням. Унаслідок репресій спецслужби розвідали й узяли під контроль значну частину польського підпілля. Втім, репресії проти поляків почали слабшати від липня 1940 року, зате дедалі частіше їх спрямовували проти українців. Хоча українських націоналістів переслідували від самого початку окупації, проте в другій половині 1940 року число заарештованих почало стрімко зростати. Комуністична економіка дефіциту, зверхнє ставлення радянських партійних і державних кадрів та здійснювана, починаючи з 1940 року, колективізація сільського господарства зумовили неприязнь населення й зростання впливів ОУН. Влада не могла не помітити цієї загрози.

Виникнення ОУН-Бандери

13 вересня 1939 року Степан Бандера вийшов на волю з польської в’язниці й незабаром прибув до Львова, де зустрівся з активістами ОУН. Гуртом було вирішено, що він повинен дістатися до німецької зони окупації й там врегулювати суперечку, яка виникла в організації між «старими» офіцерами ЗУНР і «молодими», котрі схилялися до більш радикальної політики.

У грудні 1939 року в Римі відбулася зустріч Бандери з Мельником. У зв’язку з непевним перебігом війни, перший запропонував, щоб Мельник переїхав до нейтральної Швейцарії і звідти представляв організацію на міжнародному рівні. Водночас постав задум створити два автономні закордонні осередки ОУН, один — на теренах, які залишалися «в орбіті» Німеччини (а отже, й на польських землях), а другий — у Канаді чи США. «Молоді» також сподівалися усунення з Проводу ОУН Омеляна Сеника та Ярослава Барановського. Останнього звинувачували в агентурній діяльності проти ОУН, доказом чого начебто мала бути співпраця його брата Романа з польською поліцією. Неприязнь Бандери до Барановського додатково посилював той факт, що він програв йому змагання за симпатію жінки, Ганни Чемеринської, до котрої він, схоже, мав глибокі почуття.

Вимоги молодих радикалів перетворювали Мельника майже на маріонетку. Його виїзд до Швейцарії був рівнозначний втраті впливу на організацію та відреченню від влади на користь локального, так званого «німецького», осередку. Тож не дивно, що він відхилив пропозицію. За цих обставин чільна група «молодих» зібралася 10 лютого 1940 року в Кракові та оголосила про створення революційної фракції ОУН, яку скорочено — від прізвища Бандери — називали ОУН-Б. Почалася нещадна, тривала боротьба за впливи в організації, яка згодом набула навіть кривавого характеру.

Тим часом, коли українська еміграція — за винятком теренів Генерального губернаторства — встала радше на бік Мельника, на Волині та в Східній Галичині бандерівці перейняли структури ОУН майже повністю. В квітні 1941 року в Кракові відбувся організований бандерівцями II Великий Збір ОУН. Він підтвердив рішення, прийняті 10 лютого 1940 року, і затвердив програму ОУН-Б, а також погодив бандерівський червоно-чорний прапор. Главою ОУН одноголосно було обрано Степана Бандеру. Його першим заступником став Ярослав Стецько, а другим — Микола Лєбєдь. Збір також запровадив як офіційне вітання членів організації — піднесення правої руки вгору (за фашистським зразком) й слова «Слава Україні» — «Героям слава». Окрім того, офіційні програмні матеріали Збору констатували: «Жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від