Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог»[34]. Це твердження свідчить, наскільки була поширена в ОУН концепція «жидокомуни», що поєднувала в собі антикомунізм із антисемітизмом.

Бандерівці хотіли якнайшвидше почати збройне повстання проти радянської влади. Термін завершення повстанських приготувань спочатку був визначений на середину травня 1940 року. Проте радянські арешти змусили бандерівців відкласти термін початку відкритої збройної боротьби на осінь 1940 року, а відтак навіть на весну 1941 року. Задля зміцнення мережі в зоні радянської окупації з Генерального губернаторства на Волинь і в Галичину перекидали людей і спорядження, тож на кордоні відбувалися постійні сутички з Прикордонними військами НКВС. Лише від квітня до жовтня 1940 року радянською владою було викрито та ліквідувано 38 груп ОУН, які налічували 486 осіб. Іноді Бандера особисто проводжав групи, які вирушали в дорогу. Богдан Казанівський згадував:

У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі. [...] Слова Провідника: «Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!», вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати. [...] Я [був] під враженням, якого не переживав ніколи до того часу[35].

В інструкціях, пересланих на Україну на початку 1941 року, спалах повстання було пов’язано звибухом війни. Групи повстанців мали нападати на підрозділи Червоної Армії, вбивати офіцерів і політичних комісарів. Було рекомендовано скористатися воєнним сум’яттям для ліквідації «незручних» польських, радянських та єврейських активістів. Дмитро Мирон, один із провідних членів ОУН-Б, застеріг від «тих, хто ворожо ставляться до України й відмовляють українському народові у праві на його рідну землю, наприклад, польська інтелігенція, колоністи-мазури, польське священство, московсько-більшовицькі агенти й знаряддя ворожого режиму»[36]. Паралельно з утворенням невеликих диверсійних груп, німці вирішили сформувати з українців два великих загони, кожен у розмірі батальйону. В квітні 1941 року в Нойгамері (нині с. Швентошув у Нижній Сілезії) був сформований батальйон «Нахтіґаль» («Соловей»), що налічував триста п’ятдесят вояків. У його складі перебували кілька майбутніх командирів УПА, у тому числі Роман Шухевич, Василь Сидор і Олександр Луцький. Другий український батальйон «Роланд» постав на початку 1941 року в Австрії.

Акт 30 червня 1941 року

22 червня 1941 року німецькі війська напали на СРСР. Відразу ж після вибуху війни підпілля ОУН розпочало антирадянські збройні дії. Бандерівцям вдалося перебрати владу в двісті тринадцяти населених пунктах. 24 червня ОУН почала збройний виступ у Львові, обстрілюючи підрозділи Червоної Армії. Проте до вечора радянським солдатам вдалося узяти ситуацію під контроль.

Напад Німеччини змусив СРСР відступити з Волині та Східної Галичини. Але перш ніж піти, було перебито тих в’язнів, котрих не змогли евакуювати. В самому Львові таким чином загинули понад три тисячі ув’язнених. Більшість убитих становили українці, проте другою за кількістю жертв етнічною групою були поляки. Ці вбивства дали німцям чудовий аргумент для обґрунтування влаштованих ними репресій. В Україні діяли айнзацгрупи C і D, які слідували одразу ж за фронтом і були призначені для знищення схоплених комуністичних комісарів та євреїв.

За наступаючим Вермахтом йшли спеціальні похідні групи ОУН-Б. Активісти ОУН на захоплених німцями теренах проводили агітацію за створення незалежної української держави. З-поміж вороже налаштованих до СРСР осіб вони обирали місцеву владу. Бандерівці також на кожному кроці намагалися шкодити суперникам із ОУН-М. Радше за все, саме вони були причетні до вбивства у жовтні 1941 року в Житомирі відомих мельниківців: Миколи Сціборського та Омеляна Сеника.

Окрему групу ОУН-Б скерувала до Львова, де вирішила, не питаючи дозволу в німців, одразу ж після захоплення міста проголосити створення українського уряду. Поквапитися їх могла спонукати ситуація в Литві, де подібна до ОУН організація — Фронт литовських активістів (LAF) — підняла антирадянське повстання і 23 червня відновила в Каунасі литовську державність (уряд Литви проіснував шість тижнів і на початку серпня припинив діяльність, позаяк Німеччина його не визнала).

На світанку 30 червня 1941 року батальйон «Нахтіґаль» без бою увійшов до покинутого радянською владою Львова. Його вояки подбали про встановлення контролю над громадськими спорудами в місті, щільно співпрацюючи з членами ОУН-Б. Шоком для солдатів стала знахідка трупів жертв масових розстрілів у львівських тюрмах, тим паче, що серед убитих був молодший брат Романа Шухевича — Юрій.

Того ж дня, вранці, слідом за німецькими підрозділами до Львова прибула також спеціальна група бандерівців, покликана захопити владу в місті. Очолював її Ярослав Стецько. Увечері, в будинку на площі Ринок, 10, відбулися збори провідних українських діячів. На ці збори як спостерігачі були також запрошені представники німецької військової влади. Присутнім зачитали Акт відновлення Української Держави, в якому було заявлено, що «волею українського народу» керована Бандерою ОУН створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Акт містив пізніше вилучені з офіційних документів ОУН слова: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі»[37].

Стецько відразу ж після зборів вирушив на львівську радіостанцію, зайняту членами ОУН (їй тим часом було присвоєне ім’я Є. Коновальця) та оголосив Акт по радіо. Водночас він надіслав листи лідерам Італії — Беніто Муссоліні, Іспанії — генералові Франсиско Франко та Хорватії — Анте Павелічу. В листі до Муссоліні Стецько написав про створення Української Держави на території, «звільненій від московсько-жидівської окупації», висловивши при тому сподівання, що «в новому справедливому фашистському порядку, який повинен замінити Версальську систему, Україна займе належне їй місце»[38].

1 липня 1941 року був оголошений наказ керівника ОУН-Б у Східній Галичині Івана Климіва. Климів представився в ньому як начальний комендант Української національної революційної армії (УНРА), покликаної захищати «український народ та єго виразник — Провід Українських націоналістів з Степаном Бандерою на чолі». Водночас було оголошено про впровадження воєнного стану і революційних трибуналів. За будь-який злочин проти Української держави та армії чекало суворе покарання: смертна кара, ув’язнення в концентраційному таборі, тюремне ув’язнення або конфіскація майна, а вироки виконували упродовж двадцяти чотирьох годин. У наказі було зазначено прямо: «впроваджую збірну відповідальність (родову і національну)»[39].

Початок німецько-радянської війни поляки спершу також вітали з надією на покращення своєї долі. Однак створення уряду Стецька та упривілеювання німцями українців збудили величезну стурбованість. Справжній жах викликала інформація про розстріл кількадесяти професорів львівських