Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

[...] в терені зростають пробільшовицькі настрої [...] в м. Березному [...] я натрапив на вітальну браму, встановлену населенням для зустрічі більшовиків. [...] Я наказав жандармерії КОП [...] провести термінове слідство та покарати винуватців. [...] У Ратному [...] утворився совєт і була організована озброєна комуністична міліція. [...] Передовий загін [...] перед виходом на ковельське шосе був обстріляний із карабінів і ркм, і допіру прогнавши банди диверсантів, увійшов до міста. К-p передового загону мйр Войцеховський [...] справно та енергійно ту банду ліквідував[25].

На звістку про напад СРСР, у Східній Галичині трапилися наступні виступи ОУН. На Тернопільщині українські виступи сягнули найбільших масштабів у повітах Бережани та Підгайці, де повстанням керував окружний військовий референт ОУН Григорій Ґоляш «Бей». У цьому районі були зафіксовані випадки мордування цілих польських поселень. Найбільше людей загинуло в селах Конюхи і Потуторів, де жертвами стали близько ста осіб, і в Слов’ятині, де були вбиті вісімдесят пять поляків. Натомість у поселенні Якубівцях були спалені п’ятдесят сім садиб і вбиті понад двадцять осіб. Ці злочини можна розглядати, як провіщення кривавих етнічних чисток на Волині, що трапилися через кілька років.

Радянська влада дивилася крізь пальці на злочини, які місцеве населення чинило проти поляків, вважаючи їх за прояв «народного правосуддя», намагаючись, водночас, щоб жертвами ставали переважно представники вищих класів. Начальник Політичної ради радянських військ Лев Мехліс так писав про це 22 вересня 1939 року:

Ворожнеча між українцями і поляками посилюється, тепер активізувалися українці й тероризують у ряді місць польських селян. [...] Дано вказівку широко розгорнути [політичну — Ґ. М.] роботу проти національної ворожнечі між трудящими українцями й поляками, скерувавши об’єднані сили проти панів-поміщиків[26].

Але не слід також забувати, що на диверсії та вбивства польські підрозділи нещадно відповідали повсюди там, де була нагода. Села, звідки лунали постріли, спалювали. Чоловіків, схоплених зі зброєю в руках (а іноді й без зброї), розстрілювали на місці. Польські свідчення однозначно це підтверджують. Підпоручник Станіслав Крочек із 3/21 пп згадував:

Поліська людність налаштована до нас вороже. [...] Стрілянина триває щоночі. Солдати бояться йти в ар’єргардній сторожі, бо поліщуки стріляють у останні підрозділи. Спеціальна рота, укомплектована моряками, виконує по селах страти. Маршрут, яким рухається військо, позначений пожежами[27].

Командор (капітан I ранґу) Вітольд Зайончковський, згадуючи про марш окремої оперативної групи «Полісся», констатував: «Кожне село, звідки стріляли в наше військо, зазвичай спалювали, а впійманих зі зброєю в руках розстрілювали»[28].

Варто відзначити, що легіон Сушка не брав участі в диверсійних заходах. 4 вересня 1939 року цей підрозділ вирушив із Пряшева в бік польського кордону. Легіон було розділено на невеликі групи й приєднано до підрозділів німецької армії. Деякі з них прибули в околиці Стрия та Львова. Після нападу СРСР на Польщу легіонерів відвели на захід до Сяніка, і восени 1939 року демобілізували.

В диверсійних актах, організованих ОУН, за даними цієї організації, в період між 29 серпня і 23 вересня 1939 року взяли участь майже вісім тисяч осіб. Диверсії начебто охопили 183 місцевості. Члени ОУН здобули серед іншого 23 важких та 80 легких кулеметів, 3757 гвинтівок і 3445 пістолетів. Вони полонили 3610 поляків та убили 796. Було спалено принаймні чотири польських поселення та підірвано один міст. Власні втрати — 160 убитих і 53 поранених.

Повний список польських жертв був, мабуть, значно довшим. За оцінками дослідників, унаслідок різних нападів на Кресах загинули декілька тисяч осіб — імовірно, близько двох тисяч були вбиті в Східній Галичині та близько тисячі — на Волині. Особливо важко встановити кількість убитих біженців із Центральної Польщі. Проте, так само невідома кількість українців, загиблих під час польських пацифікацій, імовірно, у цьому випадку ми можемо вести мову про кількасот жертв.

Характеризуючи події вересня 1939 року, слід, утім, не забувати про те, що пише Анджей Леон Сова:

У той час, коли в лавах [Польської Армії — Ґ. М.] віддано воювали близько 200 тис. українців і білорусів, серед учасників антипольських виступів могло бути не більше кільканадцяти тисяч представників цих національностей. Наведені дані мусять схиляти істориків до великої обережності при спробах будь-яких узагальнень, які так легко просяться на папір, і які так важко збалансувати, особливо при аналізі такої вкрай делікатної матерії, як людські вчинки[29].

Від падіння Польщі до уряду Ярослава Стецька (1939–1941)

Політика окупантів

Після початку Другої світової війни поляки й українці опинилися в різній геополітичній ситуації. Польща весь час належала до табору союзників і головним ворогом вважала Німеччину. СРСР був для неї спочатку ворогом (1939–1941), відтак клопітким союзником (1941–1943), і нарешті, «союзником наших союзників» (після 1943 року). Між тим, для українських націоналістів після падіння Польщі ворогом номер один став Радянський Союз. Натомість Німеччина здавалася єдиною країною, зацікавленою у створенні незалежної України. Це уже на самому початку робило поляків і українців антагоністами. Співпраця багатьох українців із Німеччиною, хоча вона, без сумніву, переважно була мотивована благом власної нації, сприймалася як прояв ворожості. Взаємну неприязнь підсичувало неприховане задоволення, із яким чимало українців сприйняли поразку Польщі. Один із членів ОУН згадував: «І сталася дивна річ, бо не минуло й двох тижнів, як зникла держава з назвою Польща, яка дерлася на все горло — «не віддамо». Зникла з політичної мапи пихата, зарозуміла, шляхетська держава»[30].

Німці спершу спритно намагалися зміцнювати українські сподівання. Хоча у планах нацистів майбутнє українців було подібним до польського (позбавленні провідної верстви, частково винищені та переселені, вони мали стати резервуаром дешевої робочої сили), репресії до початку німецько-радянської війни були скеровані передусім проти поляків. Щоб полегшити собі контроль над польською громадою, німці вели політику підкреслювання всіляких етнічних відмінностей. Елементом цієї політики була й підтримка українців — під німецькою окупацією їх мешкало близько 550 тисяч, переважно на Люблінщині та в Карпатах. Українцям виділяли вищі норми харчування, дозволяли володіти радіоприймачами (полякам за це загрожувала смертна кара), було дозволено розвивати власну початкову та середню освіту, а українській молоді — навчатися в німецьких університетах у Берліні та Відні. У Холмі та його околицях Православній Церкві були передані близько двадцяти храмів, які вона втратила після 1918 року на користь Римо-католицької Церкви.

Німці розпустили всі політичні партії, дозволяючи лише існування