Читати книгу - "Аутсайдер"

Франклін: А чого думати. Он він. Номер два. Це Тренер Ті. Повірити не можу. Він тренував мого сина в Малій лізі.

Детектив Андерсон: Мого, до речі, теж. Дякую, містере Франклін.

Франклін: Голка — надто легка для нього розправа. Його треба вішати, потроху затягуючи зашморг.

  11

Марсі заїхала на парковку «Бургер Кінга» на Тінзлі-авеню й дістала із сумочки мобільний. Руки тремтіли, вона впустила телефон на підлогу. Нахилилася, щоб підняти, ударилася головою об кермо й знову заплакала. Погортала контакти і знайшла номер Гові Ґолда — не тому, що Мейтленди мали підстави тримати адвоката на швидкісному наборі, просто протягом останніх двох сезонів Гові керував командами на іграх Попа Ворнера разом із Террі.

— Гові? Це Марсі Мейтленд. Дружина Террі, — пояснила вона, наче з 2016-го вони не вечеряли всі разом щомісяця.

— Марсі? Ти плачеш? Що сталося?

Новина була така величезна, що Марсі навіть не змогла нічого вимовити.

— Марсі? Ти ще там? Ти в аварію потрапила чи що?

— Я тут. Справа не в мені, а в Террі. Террі заарештували. Ралф Андерсон заарештував Террі. За вбивство того хлопчика. Так вони й сказали. За вбивство малого Пітерсона.

— Що? Що за срань така?

— Його навіть у місті не було! — заголосила Марсі.

Вона почула власне виття і подумала, що то схоже на істе­рику підлітка, та не могла зупинитися.

— Його заарештували й сказали, що вдома на мене чекає поліція!

— Де Сара і Ґрейс?

— Я відправила їх до Джеймі Меттінґлі, на сусідню вулицю. Поки з ними все буде гаразд.

Хоча що може бути гаразд, коли вони щойно бачили, як батька заарештовують і ведуть геть у наручниках?

Вона потерла чоло, замислилась, чи не лишилося сліду і чому їй до того не байдуже. Бо десь на неї вже чатують репортери? Бо як чатують, то побачать слід і вирішать, що Террі її б’є?

— Гові, ти мені допоможеш? Ти нам допоможеш?

— Звісно що допоможу. Террі повезли у відділок?

— Так! У наручниках!

— Гаразд. Я поїхав. І ти їдь додому, Марсі. Дізнайся, чого хоче поліція. Якщо в них є ордер на обшук, бо того ж і приїхали, більше причин не бачу, — то почитай, по що вони приїхали, пусти всередину, але нічого не кажи. Зрозуміла? Нічого не кажи.

— Я… так.

— Здається, малого Пітерсона вбили цього вівторка. Стривай… — на тлі почулося шепотіння, спершу Гові, потім якоїсь жінки, певно, його дружини Елейн. Тоді Гові знову заговорив: — Так, вівторок. Де був Террі у вівторок?

— У Кеп-Сіті! Він поїхав…

— Забудь. Про це може спитати поліція. Про різне можуть питати. Скажеш їм, що зберігаєш мовчання за порадою адвоката. Зрозуміла?

— Т-так.

— Гляди, щоб тебе не вмовили, не змусили і не підловили. Їм це все до снаги.

— Окей. Окей, глядітиму.

— Де ти зараз?

Вона знала, бачила вивіску, але глянула ще раз, щоб пересвідчитись.

— У «Бургер Кінзі». Що на Тінзлі. Заїхала, щоб тебе набрати.

— Ти нормально доїдеш?

Вона мало не розповіла, як ударилася головою, але передумала.

— Так.

— Зроби глибокий вдих. Три вдихи. Тоді їдь додому. Усю дорогу пильнуй ліміт швидкості, кожен поворот. У Террі є комп’ютер?

— Звісно. У нього в кабінеті. Плюс айпед, але ним він нечасто користується. І в нас обох є ноутбуки. У дівчат — свої айпеди-міні. І телефони, ясна річ, у всіх телефони. Ґрейс отримала собі на день народження три місяці тому.

— Тобі дадуть список речей, які вони мають на меті забрати.

— А хіба так можна? — вона ще не волала, але майже. — Просто забрати геть наші речі? Це що, прийомчики з Росії чи Північної Кореї?

— Вони можуть забрати тільки те, що зазначено в ордері, але я хочу, щоб ти вела власний облік. Мобільники в дів­чат із собою?

— Жартуєш? Та вони їм наче до рук приклеїлись.

— Окей. Може, копи захочуть взяти твій. Не давай.

— А як усе одно заберуть?

Хіба не байдуже? От дійсно?

— Не заберуть. Якщо тебе ні в чому не звинувачують, то не заберуть. А тепер — додому. Я до тебе приїду, щойно звільнюся. Ми з усім розберемося, обіцяю.

— Дякую, Гові, — вона знову заплакала. — Дуже, дуже тобі дякую.

— Годі тобі. І пам’ятай — обмеження швидкості, повна зупинка перед світлофором і поворотники. Зрозуміла?

— Так.

— А я — у відділок.

І пропав.

Марсі завела двигун, потім вимкнула. Глибоко вдихнула. Ще раз. І ще раз. Нічне жахіття, але, зрештою, воно швидко мине. Він був у Кеп-Сіті. Вони дізнаються, і його відпустять.

— А тоді, — звернулася вона до автівки — такої спорожнілої без сміху й борюкання двох дівчаток на задньому сидінні, — ми їх засудимо по самі помідори.

Після цієї фрази вона виструнчилась і зосередилась на зовнішньому світі. Поїхала додому в Барнум-корт, пильнуючи ліміт швидкості й повністю спиняючись перед кожним світлофором.

  12

Свідчення містера Джорджа Зурни [13 липня, 8:15, бесіду провадив офіцер Роналд Вілберфорс]

Офіцер Вілберфорс: Дякую, що прийшли, містере Чурни…

Зурни: Треба казати «Зурни». ЗУР-НИ. Ви неправильно першу літеру прочитали.

Офіцер Вілберфорс: Ага, дякую, матиму на увазі. Детектив Ралф Андерсон також хоче з вами поговорити, але наразі він занятий іншою бесідою, тож доручив мені з’ясувати основні факти, поки вони ще свіжі у вашій пам’яті.

Зурни: Ви ту машину пригнали? Ту «субару»? Її треба конфіскувати, щоб ніхто не попсував речових доказів. А доказів там удосталь, повірте.

Офіцер Вілберфорс: Про це саме дбають наші люди, сер. То, як мені відомо, сьогодні вранці ви ри­балили?

Зурни: Ну, планував принаймні, та сталося так, що й волосінь не замочив. Одразу по світанку я вийшов до, як його називають, Залізного мосту. Знаєте такий? На Олд-Фордж-роуд.

Офіцер Вілберфорс: Так, сер.

Зурни: Там сом добре ловиться. Більшість не любить на них рибалити, бо ж вони бридкі — я вже не кажу про те, що вони час від часу кусаються, як ти намагаєшся витягнути з них гачок. Але моя дружина смажить їх із сіллю та лимонним соком, то смакують вони нівроку. Секрет у лимоні, тямите? І смажити треба на чавунній сковороді. Такій, що моя ма’ називала «павуком» [25].

Офіцер Вілберфорс: То ви припаркувалися в кінці мосту…

Зурни: Так, але на з’їзді. Там є старий причал для човнів. Кілька років тому хтось викупив ту землю й огородив дротяним парканом з табличкою «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО». Та ще нічого не збудували. Стоять ті кілька акрів, заростають будяками, половина ділянки вже під водою. Я завжди ставлю свою вантажівку на лісній дорозі, що тягнеться вздовж дротяного паркана. Саме так я зробив і сьогодні вранці, і що я побачив? Паркан перекинутий, а на самому краєчку потонулого причалу стоїть та мала зелена машина. Так близько до води, що передні колеса вже наполовину в багні. Я туди спустився, бо подумав, що, може, то якийсь