Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Елізабет

Емма завмерла, опустивши очі. Потім підійшла до ліжка і принесла довгу спідницю з кількома шарами підкладів.

— Тримайтеся за край ліжка, леді. Я спущу спідницю… Так. Тепер одну ніжку… чудово. І ще одну… прекрасно. — Вона вправно поправила пояс, застібнула кілька гачків.

— Молода пані… та її світлість, — тихо почала вона, — захворіли на сухоти. Спершу думали — просто втома, але… менш ніж за місяць його світлість втратив і дружину, і доньку. Маєток ніби затих з того часу.

Я мовчала, ковтаючи клубок у горлі, поки вона принесла другу спідницю — пишнішу, з бавовняними вставками й легким мереживом.

— Це для об'єму, щоби сукня тримала форму. Тепер руки догори… Отак. — Вона затягла стрічку, і мої плечі втратили свободу. — Дихати важко? Це звикнеться.

— Ти казала… бал?

— Того року після весняного балу у графині Бронвельської, — Емма зітхнула, — багато хто занедужав. Була гарна ніч: свічки, скрипки, сміх. І всі — молода пані, леді Гертруда зі Штутґарту, барон Фелікс, навіть син австрійського посла — за тиждень-другий почали кашляти кров’ю.

Вона сіла навпочіпки й почала натягувати тонкі панчохи з вишивкою на щиколотках.

— Ніхто не знав, що то заразно. Графиня казала: “То нерви. Організм тонкий, а серце — романтичне.” Але коли молода пані почала різко худнути... — її голос став ще м'якшим, — усі мовчали. Боялися. Але мовчали.

— Ніжка у вас менша, ніж у панночки. Доведеться трохи вкласти бавовни, щоб не ковзали.

Я мовчки дозволила себе взути. Почувалася лялькою. З кожною дією вона перетворювала мене на когось іншого. На спогад, що ожив.

— А бали… після того його світлість більше не не відвідував. Графиню терміново відправили до Баден-Бадену, її донька теж захворіла.

Емма принесла останній штрих — верхню сукню кольору запиленого лавандового цвіту. М’яка, важка, мов хмара після дощу.

— Підійміть руки, леді… Я розправлю шлейф. — Вона старанно застібала ґудзики, один за одним. — Два десятки... якби не відчуття, що вас знову зашивають у чуже життя, це могло б навіть подобатись.

— А його світлість? — порушила я тишу, коли вона вже майже закінчила.

— Він… відтоді не сміявся. Не те щоб раніше жартував, але тепер… він просто існує. Дихає, як треба. Для маєтку, для землі. Для спадщини.

Вона поправила бант на моєму плечі, раптом м’яко посміхнувшись.

— Ви трохи схожі на молоду пані. Тільки очі інші. У вас… ніби блискавка сховалась.

— Це добре, Еммо?

— Можливо, саме це й потрібно цьому дому. Його світлість сьогодні виглядав… трохи живішим. Ми всі це помітили. Тож, може, це ви знову вдихнете у ці стіни життя.

Вона відійшла, оглядаючи мене з голови до п’ят і захоплено плеснула в долоні.

— Все готово!

Я подивилась на себе у дзеркало й зітхнула.

— Еммо… здається, ти вбрала мене на бал, а не для звичайного вечора вдома.

— На бал? О, ні, леді! Це дуже проста сукня. Для балу потрібна з перлами і шлейфом в три метри.

—Наступного разу — не так туго корсет.

Емма злякано вирячила очі.

— Але ж леді! Талія має бути тонесенька!

— Моя талія виживе, навіть якщо буде трішки менш… витончена. А от я — навряд чи протримаюся довше години з цією «вишуканістю».

Почувся звук закритих дверей.

— Його світлість щойно прибув. — Вона ніби зраділа нагоді змінити тему. — За годину місіс Бакс подаватиме вечерю. А поки… я принесу вам чаю у вітальню.

І вона, з грацією, якої могли позаздрити балерини, зазбиралася до дверей, залишивши мене з думками, схожими на вишиті візерунки на панчохах — тонкими, складними, але дуже чіткими.

— Еммо, я не знаю, де вітальня. — Я встигла окликнути її коли вона вже зібралася спускатися сходами.
— Вибачте, леді. Дозвольте, я вас проведу.

Котедж вдень здавався теплішим і привітнішим. У коридорах на невеличких столиках стояли вази зі свіжими квітами. Важкі оксамитові штори було розсунуто, і сонячне світло щедро розливалося кімнатами, оживляючи зелені шпалери з вишуканим квітковим орнаментом. Здавалося, пуп’янки на стінах дихали разом зі мною. Я зачаровано зупинилася, проводячи пальцями по краю візерунку.

На сходах мої кроки стали обережнішими. Шари тканин не дозволяли рухатися вільно — довелося однією рукою триматися за перила, а іншою — підіймати важкі спідниці.

Я ще ніколи не ходила сходами настільки обачно.

— Ви маєте приголомшливий вигляд, леді, — пролунав спокійний, трохи бархатистий голос, що вивів мене зі зосередженого стану.

Я підвела очі — герцог стояв унизу сходів, а я в ту саму мить оступилася на останній сходинці. Все сталося миттєво: я вже майже приготувалася зустрітися з підлогою, як сильні руки м’яко, але впевнено підтримали мене.

— Потрібно бути обережнішою, леді, — мовив він спокійно, майже шепотом, і я відчула, як мене огорнув тонкий аромат його парфуму — щось деревне з ледь вловимим мигдалевим підтоном. На мить я втратила відчуття реальності, втягуючи аромат, ніби він міг розповісти більше про цю людину, ніж слова.

Коли його руки зникли з моєї талії, я похитнулася, та зуміла втримати рівновагу.

— Дякую, — мовила я тихо.

— Минулої ночі ми не мали нагоди належно познайомитися, — сказав він, вирівнюючись у позу, яка була б доречною навіть на прийомі у короля. Його руки опустилися по швах, а підборіддя — гордо піднялося. — Герцог Йоганн фон Вольфенштайн, до ваших послуг, леді.

Він урочисто вдарив каблуками, чітко, як у фільмах робили джентльмени, і коротко вклонився.

Я, трохи розгубилася, лиш стояла з розкритим ротом, але, згадавши про власну гідність, поспішно його закрила.

— Ваша світлість, мені… потрібно вам дещо розповісти, — проказала я, трохи невпевнено, але рада, що Емма бодай кілька разів згадала титул — тепер я знала, як звертатися.

— Як я можу звертатися до вас, леді? — запитав він, м’яко, але з формальністю, властивою чоловікам його кола.