Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Шлях до Серцевини

Темрява води відступала неохоче, коли герої поверталися до "Сріблястого Ворона". Зустріч із Ордою лишила на них відбиток — не лише тілесний, а й духовний. Тиша після бою була напруженою, немов світ сам затамував подих, очікуючи, куди зверне наступний крок долі.

Корабель, що стояв над розломом, чекав на них. Джейн перша побачила їх — бліда, з тривогою в очах, вона спустила мотузяну драбину, й усі, втомлені, але живі, піднялися на палубу.

— Що це було? — запитала вона, коли помітила подряпини на обладунках Картана й змарніле обличчя Ейріна.

Капітан нічого не відповів. Лише глянув на Кайлу — ту, що зараз тримала у долонях Перлину, яка світилась, наче світанок у глибині моря.

— Орда знайшла нас, — коротко мовила вона. — І тепер гонитва справжня.

* * *

У каюті капітана, де зібралися всі найважливіші члени екіпажу, Кайла розклала уламок Серцевини — прозорий, як кристал, із візерунками, що пульсували в такт її подиху. Перлина, з’єднана з ним, створювала мапу — не на поверхні, а у повітрі. Лінії, точки, кола — мережа стародавнього шляху до інших святилищ.

— Цей фрагмент — перший з трьох, — мовила вона. — Щоб пробудити Серцевину світу й зупинити Марел’Кура, потрібно знайти решту. Вони сплять у місцях, де пам’ять ще тримається. Старі вежі, затонулі храми, острови, що зникли зі звичних карт.

— І Орда теж знає ці шляхи? — запитав Ейрін.

— Туман веде їх. Їхній маг — той, кого називають Тінесар, — володіє уламком Перевернутої Перлини. Вона не творить, а знищує. І він шукає Серцевину, щоб погасити її назавжди.

Картан сплюнув убік.

— Прекрасно. То що далі? Куди цей твій уламок нас веде?

Кайла торкнулась символу на кристалі — він зреагував, показавши спалах у південному напрямку.

— Храм Ланфеліса. Затонула обсерваторія, що колись зчитувала не зорі, а думки океану. Якщо ми дістанемось туди першими — знайдемо другий фрагмент.

* * *

Наступного ранку "Сріблястий Ворон" вирушив у плавання. Небо було неприродно чисте — як перед бурею. А навколо корабля, під водою, все ще ворушились тіні минулого бою.

Дні потому вони побачили обриси стародавнього рифу, що нагадував кістяк гігантської істоти. У центрі — шпиль, похилений, мов схилена голова. Колись це була обсерваторія Ланфеліса. Тепер — тиша і вода.

Корабель зупинився на межі підводної глибини. Знову довелось спуститись у воду — цього разу з магічним захистом, який підготувала Кайла: кожен отримав срібну плетену каблучку, що підтримувала дихання й дозволяла спілкуватися подумки.

— Обережно, — прошепотіла вона, перш ніж зануритись. — Ланфеліс чув не лише думки. Він зберігав спогади. І не всі з них — людські.

* * *

Підводна подорож тривала годину, перш ніж перед ними виросла кругла зала з колонами, вкритими написами. Поруч плавала постать — прозора, як скло. Древній дух.

— Ви несете Перлину, — промовила вона, не розтуляючи вуст. — Але чи несете ви й пам’ять?

Стіни засвітились. Кожному було показано щось інше. Ейрін побачив свою матір — ту, яку втратив ще хлопчиком. Джейн — батька, що загинув в морській битві. Картану було показано битву, в якій він зрадив свого першого капітана. А Кайла побачила Аріану — свою матір — останній раз, перед тим, як ту вигнали з Ельмаріону.

— Ти маєш силу згадати, — мовив дух. — Але пам’ять — не лише зброя. Це відповідальність.

Перлина в руках Кайли знову спалахнула. В центрі залу відкрився портал. З нього — сяяло світло, що вело до другого фрагменту.

Але в тіні за колонами вже визрівала нова загроза. Гість, який прийшов не через воду — а через саму думку.

— Кайло… — пролунало в повітрі. Голос був чужий, але знав її ім’я. — Не всі з Творців бажали збереження. Твоя кров — не єдина спадщина.

І з темряви проступила постать. Усе ще людська на вигляд — але очі, як порожнечі без зірок.

— Я — На’Ворел, — мовив він. — Я був першим, хто відвернувся від світла Перлин. І я чекав, доки одна з вас повернеться сюди.