Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Дзеркала Ланфеліса

Мить завмерла. Навіть вода, здавалося, на мить перестала рухатися, коли На’Ворел ступив із тіні — його постать витала між реальністю й примарами. Темна мантія тріпотіла, хоч тут не було вітру. А очі — безодні, що не відображали нічого.

— Ти… — Кайла шепотіла, наче її голос змагався зі спогадами, що вирували навколо. — Тебе не мало бути...

— І все ж я тут, — промовив він. — Бо пам’ять — ключ не лише до світла. Вона відкриває і те, що було забуте навмисно.

Він торкнувся колони, й вона почала чорніти — рунічні записи на ній скручувались, як обвуглені пергаменти.

— Ланфеліс створював дзеркала для душ. Але я створив інше — двері. І тепер одна з вас стоїть на їхньому порозі.

Кайла виступила вперед, Перлина у її руці спалахнула, збурюючи воду довкола.

— Ти не отримаєш Серцевину, — твердо сказала вона. — Це не для тебе. Не для тіні.

— А хіба ти певна, ким ти є? — усміхнувся він, і води навколо сколихнулись. — У твоїй крові — пам’ять усіх берегинь, але й уламок моєї. Аріана знала. Саме тому вона була вигнана.

Ейрін вихопив шаблю — його рух викривляв простір, вода здригнулася, мов від неспокійного сну. Але дух Ланфеліса знову з’явився між ними.

— Ні! — промовив він, і голос його пролунав у думках усіх. — Тут не час для битви. Поки існує Пам’ять — існує і вибір. Ти, донько Аріани, повинна побачити істину.

Навколо них замерехтіло світло — портал розширився, поглинаючи їх у нову залу. Але не з каменю — з образів, відчуттів, думок.

Вони стояли у світі, де реальність підкорялась уяві. Палац, збудований зі світла й тіней, рухався, мов живий. Навколо — безкрайні води, не чорні й не сині, а сплетені з усього, що душа могла пригадати.

— Це Серце Ланфеліса, — мовив дух. — Тут зберігаються фрагменти думок, забутих істин. Якщо ти гідна — другий уламок сам знайде тебе.

Кайла ступила вперед. На мить світ завмер — і потім спалахнув. У її руці з’явився кристал — інакший, ніж перший. Цей світився зеленим, мов перше листя після бурі.

Та в ту ж мить На’Ворел розчинився у тінях. Його слова, останні, лишилися у повітрі:

— Ми знов зустрінемось. І тоді пам’ять зрадить тебе.

Портал зник. Команда стояла вже на межі обсерваторії. Корабель виднівся вдалині. Над ними — потемнівше небо. Наближалась нова буря.

— Ми маємо два уламки, — прошепотіла Кайла. — Але з кожним — темрява теж сильнішає.

Ейрін подивився на неї. Його погляд був спокійним

— А ми — не самі. З нами світло і пам’ять.