Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Віктор якось зумів до цього пристосуватися, а от для батька це перетворилося на манію.

Аж поки одного дня він не увійшов до його спальні з вішаком у руках, на якому висіла дівчача сукенка, жовта із червоними квітками. Не промовивши ані слова, він одягнув її на сина.

Віктор досі чітко пам’ятав ті відчуття, що переживав, стоячи посеред кімнати, босий на голій підлозі. Анатолій Агапов уважно дивився на нього із серйозним виразом обличчя. Сукня була завелика, більша десь на кілька розмірів, і Віктор почувався в ній справжнім скоморохом. Однак його батько на це не зважав.

— Треба нам відростити тобі волосся, — мовив він нарешті, виринувши зі своїх думок.

Згодом він придбав фотоапарат, а пізніше — решту обладнання. Поступово став справжнім експертом. Більше не помилявся з розмірами дівчачого вбрання, тепер і в ньому він став неабияким знавцем.

Так Віктор почав позувати для нього, спершу сприймаючи все як своєрідну гру. Однак і пізніше, навіть усвідомлюючи всю недоречність ситуації, він далі корився батьковій волі. Він ніколи не замислювався над тим, що добре, а що погано, адже діти знають: батьки все роблять правильно, як належить.

А тому він не вбачав у цих перевдяганнях нічого лихого. Утім завжди побоювався заперечувати батькові, щось підказувало: слухайся його в усьому. Та настав той день, коли він спитав самого себе: якщо гра викликає страх, то, може, це не тільки гра?

Підтвердження тому передчуттю з’явилося тоді, коли батько замість того, щоб назвати його Віктором, скористався іншим ім’ям. У нього це вийшло природно, під час звичайної розмови.

— А тепер стань, будь ласка, у профіль, Ганно.

Звідки взялося оте ім’я, промовлене з такою любов’ю? Спершу Віктор подумав, що той обмовився. Але оте химерне звертання повторилося знову і знову, аж поки не переросло у звичку. А коли він спробував запитати в батька, хто така Ганна, той відповів:

— Ганна — твоя сестра.

Закінчивши зйомку, Анатолій зачинявся в комірчині, щоб проявити результати своєї робити. Тоді Ганна знала, що вона виконала своє завдання. Можна було спускатися до себе в кімнату й знову ставати Віктором.

Проте інколи Віктор вдягався в Ганнине вбрання й тоді, коли батько його про це не просив. І навідувався до прислуги. Він помітив, що із сестричкою всі поводилися привітніше. Усміхалися їй, розмовляли, виявляли до неї цікавість. Віктор відкрив для себе, що в її одязі йому легше спілкуватися з іншими. Вони вже не поглядали на нього вороже чи відсторонено, не дивилися отим поглядом, якого він терпіти не міг, — співчутливим поглядом. Він бачив його на обличчі матері того дня, коли вона померла. Її очі тоді вирячилися на нього, ніби промовляли: «Бідолашний Вікторе».

Однак батько не завжди поводився з ним погано. Траплялися такі дні, коли щось змінювалося, і Віктор сподівався, що назавжди. Як тоді, коли йому захотілося сфотографуватися разом. Ніякої Ганни того разу, тільки батько із сином. І тоді Віктор навіть наважився взяти його за руку. І що найнеймовірніше — батько навіть не висмикнув її. Йому від того дотику було так добре!

Проте ніякі зміни не тривали довго. Згодом усе ставало, як було раніше. І Ганна знову була батьковою улюбленицею. Та після тієї світлини щось у Вікторовій душі обірвалося; розчарування було таке сильне, що утворило в ній глибоку рану, якої він більше не міг не помічати.

А ще він дуже втомився постійно боятися.

Одного дня він зачинився у своїй кімнаті (день видався дощовий, а він не любив дощу). Лежав на животі просто на застеленій килимом підлозі та розв’язував математичні приклади. То був його спосіб відволіктися від того, що ятрило душу, ні про що не думати. І йому трапилося на очі квадратне рівняння:

ax² + bx + c = 0

Щоб знайти значення змінної х, члени рівняння повинні були дорівнювати нулю. Тобто анулюватися. Його математичний склад розуму блискавично знайшов рішення. З лівого боку рівняння були він та Ганна. Щоб дорівнювати нулю, вони мусили анулювати одне одного.

Так у нього виникла ідея.

Нуль був чудовою цифрою. Висловлював стан спокою, відсутності тривоги. Люди схильні недооцінювати вагу нуля. Нуль для них — це смерть, а для нього він міг стати свободою. Тієї миті Віктор збагнув, що ніхто не прийде й не забере його звідси. Марно сподіватися. Однак математика ще могла його врятувати.

Тоді він пішов до кімнати Ганни, одягнув одну з найкращих її суконь і ліг на ліжко. Перед цим він поцупив у батька його старого мисливського ножа. Спершу просто приклав його собі до шкіри, щоб спробувати, чи гострий. Ніж був холодний. Потім заплющив очі, зціпив зуби, не зважаючи на голос сестри в голові, яка вмовляла його не робити цього. Однак він підняв лезо, опустив його собі на ліве зап’ястя й різко провів. Відчув, як метал уп’явся в тіло. Біль був нестерпний. По пальцях заструменіла гаряча липка рідина. Потім він поступово втратив свідомість.

Ніякого більше Віктора. Ніякої більше Ганни.

Нуль.

Коли він знову розплющив очі, то побачив батька, що тримав його в обіймах, обмотавши зап’ястя рушником, щоб зупинити кров. Він голосно ридав і колихав його, як немовля. Потім з батькових вуст злетіла фраза, яку Віктор першої миті навіть не зрозумів як слід.

— Моєї Ганни більше немає. — І додав: — Що ти накоїв, Вікторе? Що ти накоїв?

Тільки згодом Віктор збагнув: отой невеликий рубець на зап’ясті Анатолій Ніколаєвич Агапов сприймав як ваду, що з нею він не зміг змиритися. Його не мало бути на бездоганній ніжній шкірі його лялечки. Відтоді він більше його не фотографував. Того дня Ганна для нього померла.

Але тільки вона. Ось у чому полягала несподіванка, неймовірна новина. Віктор, попри те що досі почувався кволим, був щасливий як ніколи.

А от батько далі плакав перед прислугою. Дехто з них навіть і собі розчулився. Тоді Анатолій їх усіх звільнив назавжди.

Нове життя без страху тривало лише місяць. Час, щоб відправити до Москви труну й зачекати, щоб як слід загоївся рубець. Одного вечора, перш ніж Віктор заснув, двері його кімнати розчинилися й через щілину просочився тонкий та різкий, як сріблясте лезо, потік світла з коридору. На порозі він побачив батькову постать. Обличчя залишалося в тіні,