Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

***

― Я відверта. Ця маячня у вас в голові. Не більше!

Але він ніби не чує, слова пролітають повз його свідомість, не торкаючись решток розуму.

Кидаю погляд на вікно, чи, краще сказати, ілюмінатор, адже так воно на кораблі називається, крізь шибки пробиваюся промені світанкового сонця. Скільки ж я провалялася без свідомості. Годину? Дві? Здається, набагато більше. Останній шанс втекти, доки ми недалеко від берега. Але чи вдасться? Корабель, мабуть, чекає на відплив, і залишилося зовсім трохи.

― Вимушений тебе залишити на якийсь час, люба, ― з жалем каже Каор. ― Не сумуй.

І рвучко подається до мене. В якийсь момент здається, що він поцілує. Липка грудка підкочує до горла. Але, на щастя, колишній опікун змінює рішення і лише проводить долонею по щоці. Хоча й цього жесту достатньо, щоб викликати нудоту.

Як тільки двері за Каором зачиняються, схоплююся з лежанки й кидаюся до вікна. Безкрайні водні простори пофарбовані блідо-рожевими світанковими променями спантеличують. На тлі безмежного Ренійського моря почуття повної безпорадності стає глибшим і відчутнішим.

Притискаюся чолом до холодного скла. Я маю знайти вихід. Просто повинна.

Прикриваю очі та намагаюся зосередитись. Закликаю до рятівної сили Джерела, намагаюсь намацати знайомі відчуття і з жахом розумію, що замість звичного тепла під ложечкою смокче порожнеча.

Притискаю руку до живота, знову і знову кличу Джерело, і не чую відповіді. Тіло ніби в ознобі тремтить, кидає в холодний піт. Думки кидаються від однієї теорії до іншої. Можливо, це наслідки чаклунства Каора, може мені просто потрібно відпочити, прилягти? А через годинку, другу все відновиться?

Але я все одно боюсь. І почуваюся зляканою та незахищеною. Неначе втратила частину себе, щось важливе, цінне.

На очі навертаються сльози. Ледве переставляю ноги й повільно тупаю до вузького ліжка, на якому тут же згортаюся клубочком підтягуючи ноги до живота. Начебто намагаюся чимось заповнити порожнечу всередині, зробитися якнайменшою, непомітнішою. Без тепла Джерела стає холодно і темно.

― Де ж ти, Сіварде! Тепер тільки на тебе надія, ― подумки промовляю і тихенько схлипую.

Знаю, він навряд чи почує. Хоча так хочеться, щоб почув, і витяг мене звідси. З лап цього мерзенного божевільного Каора, який, зважаючи на все, давно вже живе у світі своїх фантазій.

Без особливої ​​надії ще кілька разів намагаюся достукатися до Джерела, але з кожною спробою відчуваю ту саму порожнечу. А коли відчиняються двері в каюту і заходить Каор, зустрічаю його похмурим поглядом. Опікун відразу все розуміє. Вибачливо розводить руками й сідає на краєчок ліжка.

― Мені шкода, ― гладить по плечу. ― Я не очікував, що ти створиш настільки сильний зв'язок. Але це для твого ж добра.

― Як ви це зробили? ― намагаюся не звертати уваги на мурашки огиди, які пробігають по шкірі від його зухвалих дотиків.

― Я і тебе навчу. Класична магія затиснута рамками безглуздих законів. Й це погано. Вкрай погано. Адже ми можемо досягти небувалих висот. Варто лишень розширити свідомість та переступити кордони?

― А яка ціна? ― Підтискаю губи.

Вже розумію, про що він говорить. Таки мали рацію і Сівард, і Кадір. А тепер Каор бажає і мене залучити до своєї секти.

― Ціну треба платити за все. Але ж ти отримуєш набагато більше. І воно того варте, Касі, ― розпалюється співрозмовник. ― Ти надто молода і наївна, щоб судити. Категорична. Але з віком приходить мудрість та розуміння, що немає чорного та білого. Є лише сірий. І баланс між світлом та пітьмою. А твоя ціль утриматися на цій грані.

― І як? Виходить? ― скептично задираю брову.

Але Каор не вловлює мого сарказму.

― І в тебе вийде. Ми будемо чудовою парою. Нам підкорятиметься вся Адельміра.

У мене більше не вистачає сил слухати марення цього божевільного. Я повертаюсь до нього спиною, воліючи дивитися на дошки стіни, а не на божевільного опікуна.

— Ти ще потім дякуватимеш мені, Касі, — терпляче зітхає і проводить рукою по моєму волоссю.

Ще трохи посидівши поряд, Каор підводиться і виходить. Клацає замок на дверях.