Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Пробач, я не можу інакше...

© Варвара Любомирова

Варвара Любомирова: Сьогодні теж зайнятий? Третій день?

Варвара Любомирова: Думала, побачимося хоч в академії... Де ти пропадаєш? Кір! Що сталося?

Варвара Любомирова: Кір...

Варвара Любомирова: Кір...

Варвара Любомирова: *сердечко*

Варвара Любомирова: Що відбувається?

Варвара Любомирова: Я дуже хвилююся.

Варвара Любомирова: І дуже сумую!

Варвара Любомирова: Я тебе все!

Варвара Любомирова: *сердечко*

Кирило Бойко: Хвилин за двадцять буду. Вийдеш. Не хочу підніматися.

Варвара Любомирова: Ок!

Варвара Любомирова: *сердечко*

Всидіти на місці вище моїх сил. Одразу ж одягаюся і виходжу. На вулиці мінус, але мені не холодно. Навпаки, ніби в жар на нервах кидає. Не можу зрозуміти, чи серйозне моє занепокоєння, чи це просто чуттєвий мандраж перед довгоочікуваною зустріччю з Кіром. Я справді дуже скучила. Після дачі Чарушина, більше трьох тижнів, довше, ніж на ніч, ми не розлучалися. А тут цілих три дні! З глузду з'їхати! Трясе, так жадаю його побачити, обійняти, поцілувати... Все на світі з ним хочу!

Спочатку Бойка написав, що не зможе забрати мене від мами. Я засмутилася, звісно, але поставилася з розумінням до його пояснення: "Термінові справи намалювалися". Другого дня, коли Кір не з'явився в академії і весь день ігнорував мої повідомлення, вже занепокоїлася. Увечері він відписався, що перебуває за межами області й говорити при якихось там "пацанах" не може. Прислав це своє фірмове величезне рожеве серце, я розтанула і заспокоїлася. Переконала себе, що в нього можуть бути справи, і я маю це розуміти. Головне, що Бойко мене любить. Я це відчуваю і знаю. Сумнівів бути не може!

І ось сьогодні знову порожня академія. Для мене порожня! Кіра ніде немає. Телефон вимкнений. Добре, що під вечір з'явився. Але посварити його я все-таки планую. Буду відвертою. Він має зрозуміти, що я хвилююся, і що прям так різко пропадати не можна.

На тлі своїх переживань навіть про мамину вагітність благополучно забуваю. Ні, спочатку звістка мене, звісно ж, шокувала, і я хотіла обговорити це з Кіром того ж вечора. Однак зараз, після трьох днів розлуки, поповнення в сімействі - останнє, що я планую озвучувати.

Минає понад двадцять хвилин, а Бойки все немає.

Мене злегка трясе, це все ще від хвилювання і гарячого нетерпіння. Але під светром утворюється піт. Одяг просочує волога, і ось тоді я починаю замерзати. Засунувши долоні в кишені куртки, безупинно крокую алеєю. Мало того, що переживання розгораються, звідкись виникає злість.

Тридцять п'ять хвилин!

Та де ж він?

Боже... А раптом узагалі не приїде?

Я його... Влаштую йому!

Терпіння закінчується. Відчуваю, що такими темпами під час зустрічі вивалю багато зайвого.

Ну, так же не можна!

Господи...

Вдивляюся в машини, що під'їжджають до гуртожитку, і щоразу розчаровано зітхаю. А коли бачу, нарешті, свого Бойку, на кілька секунд оторопіло застигаю. Він іде пішки. Помічає мене раніше, ніж я його, очевидно. Крокує неквапливо, але впевнено, прямо до мене. І коли підходить зовсім близько... Лише його вигляд не дозволяє мені розкричатися, пред'явити якісь звинувачення, дорікнути в безтурботності й байдужості, зажадати пояснень... Усе це застряє всередині мене, коли я бачу його очі - запалені до почервоніння, з дивним блиском і незрозумілими мені почуттями.

Груди обливає жаром і сковує вогняними кільцями. Маса нерозбавлених, несподівано потужних, абсолютно неконтрольованих і, як і раніше, непізнаних емоцій штовхається мені в горло.

Я не знаю, що сказати. Я не можу нічого сказати! Мене ніби фізично ранить цей його погляд. У якийсь момент здається, що Бойка п'яний або взагалі під дією чогось важкого - у здорових людей не буває таких очей. Однак буквально через пару секунд розумію, що всі його реакції нормальні. Неспокійними є тільки очі.

- Привіт, - насилу видихаю я, щоб якось почати.

Бойка на привітання не відповідає. Не спромагається навіть кивнути. Моргає, затримуючи повіки закритими. І знову дивиться так, що все горить. Хитнувшись до нього, інстинктивно стискаю долоні в кулаки. Їх розбирає шалене тремтіння, намагаюся його загальмувати й дочекатися якогось розвитку.

- Ти мала рацію, - вимовляє, нарешті, Кір. За інтонаціями нічого не зрозумію. У чому права? Коли? Що сталося? Ламаючи голову, усе, що пам'ятаю, перебираю. Однак усе даремно. Наступна суха фраза в одну пекучу секунду все прояснює: - Нічого не вийде.

Різко захоплюючи ротом повітря, несвідомо шукаю тому, що відбувається, якусь аналогію. Мені здається, що я - це не я, а автомобіль, що розігнався до межі, який на повній швидкості влітає в стіну. Вщент. Життя і сили махом зливає. Усе, не боляче. Якщо аналізувати ситуацію, дивитися на неї з боку має бути легше. Але... Мені не легше.