Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Єво! Ти надто вразлива. Як я міг допустити, щоб при тобі розповідалися подібні історії!..

— Ось це мене і засмучує. Ти хочеш, щоб я жила щасливо, не знаючи горя, і навіть не чула про чужу біду. Це погано, адже на світі є люди, для яких життя — саме лиш горе, страждання і більше нічого. Я хочу знати правду. От я собі думаю… Тату, а хіба не можна відпустити на волю усіх рабів?

— Ти запитала про дуже серйозну справу, люба. Рабство — величезне зло, це безперечно. І мені б дуже хотілося дожити до того щасливого дня, коли у нашій країні не залишиться жодного раба. Але я не знаю, як цього досягнути.

— Тату, ти такий благородний і добрий, тебе всі поважають, ти умієш так гарно говорити! Ти зумів би знайти потрібні слова, щоб переконати інших! Коли я помру, тату, подумай і зроби це заради мене! Якби я могла, то відпустила б усіх наших невільників сама.

— Коли ти помреш?! Єво, не лякай мене, не треба такого говорити! — з болем у серці вигукнув Сен-Клер. — Ти ж єдина радість мого життя!

— У бідної Прю також була дитина… Єдиний її скарб. Вона чула, як плаче її синочок, але не мала навіть права про нього попіклуватися. Тату, ці нещасні люди люблять своїх дітей не менше, ніж ти мене! Допоможи їм! Няня не перестає плакати за своїми дітьми. Тома мучить туга за рідними. А скільки ще негрів живе у розлуці з найдорожчими людьми! Це так жахливо, тату!

— Ну гаразд, гаразд, доню! — лагідно сказав Сен-Клер. — Я зроблю все, що ти забажаєш, тільки не засмучуйся і не говори більше про смерть.

— І обіцяй мені, тату, відпустити Тома на волю, коли я… — вона запнулася і невпевнено договорила пошепки, — коли я піду…

— Добре, моя люба. Я зроблю все, про що ти просиш.

— Татусю, добрий мій, — сказала дівчинка, притискаючись щічкою до його обличчя, — як би мені хотілося, щоб ми з тобою були разом!

— Де, люба? — запитав доньку Сен-Клер.

— У Господньому домі. Там так тихо, спокійно і затишно. — Єва говорила про небеса так, ніби вже там бувала. — Невже тобі туди не хочеться, тату?

Сен-Клер ще міцніше пригорнув доньку до грудей і нічого їй не відповів.

— Ти прийдеш до мене, — продовжувала Єва впевнено.

— Звісно, прийду, услід за тобою. Я про тебе не забуду.

Вечірні тіні густішали, а Сен-Клер все сидів, притискаючи до себе тендітне доньчине тільце. Євиних очей він не бачив, але її голос, мов голос Святого Духа, звучав у його вухах. І у його думках промайнуло усе минуле життя, як на порозі Страшного Суду: материні молитви та гімни, юнацькі спалахи, прагнення до добра… Між далеким минулим до одруження і цим вечором пролягли роки, сповнені світських утіх, скептицизму і всього, що називається респектабельним життям. Як багато можна передумати за одну мить! Сен-Клер мовчав, а коли зовсім стемніло, він відніс Єву до її спальні, вклав у ліжко, випровадив слуг і сам приспав доньку.

Розділ XXV

Маленька проповідниця

Була звичайна неділя. Сен-Клер на ґанку курив сигару, відкинувшись на спинку бамбукового крісла. Марі лежала на софі, прикрившись легкою накидкою від комарів. У руках вона тримала красиво переплетений молитовник. Вона взяла його про людське око, адже була неділя, і вдавала, що читає молитви, а насправді боролася зі сном.

Міс Афелія довго намагалася дізнатися, чи немає десь поблизу вілли методистської общини, і врешті-решт знайшла її. Цієї неділі вона поїхала туди на молитовне зібрання і взяла з собою Єву. Повіз їх Том.

— Огюстене, — звернулася Марі до чоловіка, подрімавши досхочу, — треба послати у місто по доктора Позі. Щось у мене з серцем погано.

— Навіщо ж вам потрібен саме Позі? Доктор, який лікує Єву теж знається на своїй справі.

— До нього не зі всякою хворобою можна звернутися. У мене щось дуже серйозне, — скаржилася Марі. — Я вже три ночі нормально не спала — такий біль і таке дивне відчуття у грудях!

— Я гадаю, Марі, ви просто хвилюєтеся. Я впевнений, що усе гаразд із вашим серцем.

— Авжеж! — вигукнула Марі. — Я такої відповіді й чекала. Ледве Єва кашляне чи зблідне — і ви втрачаєте голову. А до мене вам байдуже!

— Якщо вам завгодно будь-що мати хворе серце, я не позбавлятиму вас такого задоволення, — сказав Сен-Клер, тамуючи роздратування.

— Сподіваюся, вам не доведеться пошкодувати про ці слова, коли буде запізно. Хочете — вірте, хочете — не вірте, справи ваші, а тільки тривога за нашу Єву і догляд за нею загострили мою хворобу, про яку я вже давно здогадувалася, тільки не хотіла нікому завдавати клопоту. Я завжди не зважаю на власне здоров’я.

«Цікаво, що вона має на увазі, коли говорить про догляд за Євою?» — обурено подумав Сен-Клер, продовжуючи мовчки курити сигару, як і всякий «байдужий камінь», аж поки до ґанку не під’їхав екіпаж, із якого вийшли міс Афелія із Євою.

Як звичайно, міс Афелія насамперед пішла до своєї кімнати зняти капелюшка та шаль, а Єва, підбігши до тата і вмостившись йому на коліна, заходилася захоплено розповідати про молитовне зібрання.

Через пару хвилин із кімнати міс Афелії почувся надривний обурений крик.

— Ладен побитися об заклад, що це Топсі знову щось накоїла! — сказав Сен-Клер. — Лише вона могла так розгнівати кузину.

Не встиг він висловити свого припущення, як у дверях показалася розлючена міс Афелія, тягнучи за руку маленьку правопорушницю.

— Іди-но сюди, іди! — страшила вона Топсі. — Зараз я усе розповім твоєму господарю!

— Ну, і що у вас трапилося знову? — запитав Огюстен.

— А те, що я відмовляюся від цього дівчиська! Не можу більше! Урвався і мій терпець! Я замкнула її у кімнаті і наказала вивчити один гімн. Як ви гадаєте, що вона накоїла? Підгледіла, де я тримаю ключ від комода, залізла у ящик із тканинами, витягнула шовк для оздоблення капелюшків і розрізала його на платтячка ляльці! Це нечувано!

— А я вас, кузино, попереджала, що від негрів добра чекати не варто, — сказала Марі. — Якби я могла, відправила б це дівчисько на конюшню і наказала відшмагати як слід. Наступного разу вона б сто разів подумала, чи варто робити щось недозволене.

— Я й не сумніваюся, — закинув Сен-Клер. — А ще кажуть, що у жінок добре серце! Більшість жінок здатні загнати коня до півсмерті, замучити слугу і довести своїми примхами до