Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Ну, як собі хочете. Ви вирішили не надавати серйозного значення нашій біді… Є такі щасливі люди, яких Бог наділив кам’яним серцем! А я лише страждаю від своєї вразливості. Як би мені хотілося бути такою ж незворушною, як і ви!

Всі домочадці щиро цього бажали Марі, бо своїми показними стражданнями вона вже замучила абсолютно усіх. У кожному будь-чиєму вчинкові вона вбачала цинізм і нерозуміння її материнського горя. А сама Єва, відчуваючи себе винною у її стражданнях, співчувала бідолашній мамі й докоряла собі за слабкість, плакала, молилась і через це згасала ще швидше.

Через два тижні дівчинці помітно покращало. Але це був саме той випадок, коли наступає оманливе покращення перед новим наступом хвороби. На жаль, це був логічний розвиток тієї недуги, що спопеляла Єву. Вона вже виходила на ґанок і навіть інколи у сад, вона знову сміялася і бавилася. Батько просто розцвів від щастя, він думав, що ще трішки — і його донечка повністю видужає. Всі думали так само. І лише міс Афелія добре знала, що це лише тимчасова перерва, яка закінчиться душе швидко.

І ще одне серце не бажало тішитися марними надіями — серце не по літах мудрої Єви. Хто сповіщав їй, що скоро її земним дням настане кінець? Можливо, так званий інстинкт згасаючої людської природи, а може, підсвідоме тремтіння душі перед переходом до іншої стадії безсмертя? Так чи так, але Єва точно знала, що небо на неї вже зачекалося. Дитяче серце не засмутилося від цього знання. Вона переживала лише за рідних і друзів, усвідомлюючи, що вони тужитимуть за нею. Ця дитина, яку так берегли і балували, яку чекало у житті все те найкраще, що можуть дати любов і багатство, зовсім не боялася смерті.

Разом зі своїм простодушним і немолодим уже другом Томом вона багато часу проводила за читанням Біблії. Образ того, хто любив усіх, наблизився до її душі із далини минулих віків і став їй дорогим і рідним. Його любов проникала в її душу з неземною ніжністю, вона вже прагнула, тягнулася до нього, мріяла про зустріч із ним.

Але вона дуже співчувала тим, кого мусила залишити, а найбільше — батька, бо вона відчувала, що ніхто не любить її так, як він. Відверто кажучи, він також був для неї найдорожчою людиною у світі. Вона любила і маму також, але відчувала її егоїзм. Визнати це навіть перед самою собою їй заважав закладений природою постулат: мати — безгрішна. Тож Єві залишалося лише любити маму, незважаючи на те, яка вона насправді.

А як Єві було шкода слуг, в житті яких вона була променем радості та втіхи! Діти не вміють узагальнювати, але ж Єва була особливою дівчинкою. Вона розуміла, що рабство — це зло, і хотіла якось полегшити життя неграм. І не лише їхнім, а й взагалі усім.

— Дядечку Томе, — сказала Єва одного разу, піднявши очі від розкритої Біблії, — я розумію, чому Христос хотів померти за нас.

— Розумієте, міс Єво?

— Так. Я відчуваю те саме, що й він.

— Щось я не второпаю, що ви хочете сказати, — захвилювався Том.

— Мені важко це пояснити… Але коли я побачила тих нещасних на кораблі, і тебе серед них… Коли я дізналася про бідолашну Прю і про інші людські нещастя… Боже, як це все жахливо! У моє серце поволі закрадалося розуміння того, що я померла б із радістю, аби лиш смерть моя спокутувала ці страждання. Ах, Томе! Якби можна було вмерти за них! — палко мовила дівчинка, торкаючись його руки.

Замість відповіді Том подивився на неї, як на святу. Коли Єву покликав батько і вона побігла до нього, Том ще довго втирав сльози, дивлячись їй услід.

— Не втримати нам міс Єву на цьому світі, — трохи згодом поділився болісним передчуттям Том із нянею. — На ній — печать небес.

— Так, так! — вигукнула няня, здійнявши руки догори. — Я завжди це відчувала. Недовго жити їй на білому світі — по очах видно. Скільки разів я повторювала це міс Марі! І слова мої збудуться, ми всі знаємо, що моє любе ягнятко піде від нас.

Єва вибігла на ґанок, де сидів її батько. Був уже вечір, і промені сонця, що сідало за обрій, огорнули своїм сяйвом тендітну дитячу фігурку у білій сукенці, золото волосся заблищало, а рум’янець видався Сен-Клерові аж занадто яскравим.

Він покликав Єву, щоб подарувати їй нову статуетку, і серце його стиснулося від жалю, коли вона піднімалася східцями. Він замилувався нею, пригорнув доню до себе і забув, навіщо покликав.

— Єво, рідненька моя, тобі краще? Правда ж, ти ліпше почуваєшся?

— Тату, — несподівано рішуче сказала Єва, не відповівши на його питання. — Я вже давно хочу з тобою поговорити. Давай поговоримо зараз, поки мені не погіршало. Саме час.

Сен-Клер, тремтячи від хвилювання, посадив її на коліна. Вона поклала йому голову на груди і сказала:

— Не варто про це мовчати, тату… Скоро я вас покину і більше ніколи не повернуся… — схлипнула дівчинка.

— Єво, дорогенька, припини! Ця хвороба виснажила тебе, ти змучилася, але вже все позаду. Відганяй від себе сумні думки! Дивися, що я тобі купив!

— Ні, тату, — сказала Єва, навіть не подивившись у бік простягнутого їй подарунка і м’яко відсуваючи його руку, — не обманюй себе. Мені не покращало. Я знаю, що скоро піду від вас. І якби не ти, тату, і не всі ті, кого люблю я і хто любить мене, я була б дуже щаслива. Я хочу піти звідси, дуже хочу!

— Дитино люба! Звідки у тебе такі думки? Я зробив усе можливе, щоб ти почувалася щасливою…

— На небесах краще, тату. Хоча заради усіх вас я погодилась би жити, якби мала вибір. Ти тільки подумай! Як я можу не сумувати, якщо щодня бачу людське горе і страждання? І все одно мені боляче розлучатися з тобою!

— Про що ти говориш? Що не дає тобі бути щасливою?

— Багато чого, тату… Я маю на увазі наших нещасних невільників. Вони так люблять мене, так про мене дбають… Ах, тату, якби було можна дати їм свободу!

— Дитинко, та хіба ж їм погано у нас живеться?

— А якщо з тобою щось трапиться, що тоді буде з ними? Таких, як ти, дуже мало. Дядько Альфред зовсім інший, і мама теж. А згадай господарів Прю! Якими ж жорстокими бувають люди! — і плечі Єви