Читати книгу - "Інститут"

І мені, подумав Люк. Як же це треба мені.

Коли вони почали складати ящики «Колер» у вантажівку, Люк подумав, що він наче дивиться фільм із минулої зупинки, лише у зворотному напрямку. Через це хлопець згадав фільми, які, за розповідями Ейвері, діти мусять дивитись у Задній половині, і від того цятки знову повернулися — великі й соковиті. Двері вагона смикнулися на рейці, ніби самі вирішили зачинитися.

— Йопта! — гукнув інший темношкірий. — Хто ту’? — Він роззирнувся. — Ги. Нікого.

— Бабайко, — озвався темношкірий, котрий вдавав, ніби б’є білого. — Давай-давай, тре’ вже закінчувать. Начальник каже, що, курва, запізнюєцця.

Не кінцева станція досі, подумав Люк. Я тут не помру від голоду, так, але тому, що раніше помру від спраги. Із книжок, які він колись читав, Люк знав, що людина може прожити без води максимум три дні, перш ніж прийде непритомність, а за нею смерть, та зараз він вважав інакше.

Бригада з чотирьох людей завантажила у вантажівку всі ящики, окрім двох. Люк очікував, коли вони візьмуться за деталі до двигунів, після чого знайдуть його самого, але натомість вони запхали пандус назад у вантажівку й зачинили кузов.

— Ви йдіть, — гукнув білий, який жартував про танці з дружиною чорного. — Мені треба в сральник службового вагона. Собака з хати проситься.

— Та ну, Метті, потерпи троха.

— Не можу, — відповів білий. — Тут таке велике, що прийдеться злізати з нього, як закінчу.

Вантажівка рушила геть. На кілька секунд запала тиша, тоді Метті заліз у вагон, виграючи під майкою біцепсами. Як сказав би колись найкращий друг Люка Рольф Дестін: «руки-базуки».

— Окей, голодранцю. Я тебе побачив, коли всівся на ті коробки. Можеш виходити.

23

Якийсь час Люк залишався на місці, ніби якщо не рухатиметься й не видаватиме звуків, то чоловік вирішить, що помилився, і піде геть. Але так мислити — по-дитячому, а він уже не дитина. Далеко не дитина. Тож Люк виліз і спробував підвестися, проте ноги затерпли, а в голові запаморочилося. Він би звалився на підлогу, якби чоловік не схопив його.

— Блядь, малий, тобі хто вухо відрізав?

Люк спробував говорити. Спочатку з рота не доносилося нічого, окрім хрипу. Він прокашлявся й спробував знову:

— У мене були проблеми. Сер, у вас є щось поїсти? Чи попити? Я дико голодний і хочу пити.

Не відриваючи погляду від спотвореного вуха, білий — Метті — сягнув у кишеню й витягнув пів трубочки цукерок «Лайф Сейверз». Люк ухопив її, зірвав упаковку і закинув чотири цукерки в рот. Він був думав, що вся слина зникла, засмокталася назад у спрагле тіло, але навпаки, слина бризнула, ніби з невидимих двигунів, а цукор ударив у голову, наче бомба. Цятки на мить загорілися, забігали по обличчю білого. Метті роззирнувся, ніби відчув щось позаду, тоді повернув увагу знову на Люка.

— Ти коли востаннє їв?

— Не знаю, — відповів Люк. — Не дуже пам’ятаю.

— А скільки ти вже на поїзді?

— Десь добу. — Здається, це було правильно, але відчувалося, ніби набагато довше.

— Аж зі самої землі янкі[95] їдеш, так?

— Так.

Більшої країни янкі, ніж Мейн, ще пошукати треба, подумав Люк.

Метті показав на вухо Люка.

— Хто це зробив? Твій старий? Вітчим?

Люк із тривогою витріщився на нього.

— Хто… чому ви так думаєте? — Відповідь була очевидна. — Мене шукають. Так само було в минулому місці, де зупинявся поїзд. Скільки їх там? Що вони сказали? Що я втік з дому?

— Ага. Твій дядько. Він привів кількох друзів і копа з Райтсвілл-Біч. Вони не пояснили, але так, сказали, що ти втік з дому, з самого Массачусетса. І якщо хтось таке тобі зробив, то я розумію чому.

Те, що з тими чоловіками був коп, сильно злякало Люка.

— Я заліз у поїзд у Мейні, не в Массачусетсі, а мій тато мертвий. Мама теж. Усе, що вони кажуть, — брехня.

Білий думав над цим.

— То хто зробив це з твоїм вухом, голодранцю? Якийсь мудак із притулку?

У принципі, недалеко від правди, подумав Люк. Так, він був у певному притулку, і так, ним керують мудаки.

— Це важко пояснити. Просто… сер… якщо я попадусь цим людям, вони мене заберуть. Можливо, не змогли б, якби не мали копа з собою, але він там є. Вони мене заберуть туди, де все це сталося. — Він показав на вухо. — Будь ласка, не видавайте мене. Дайте мені лишитися на поїзді.

Метті почухав голову.

— Ну, не знаю. Ти малий, і в тебе проблеми.

— Проблеми будуть набагато більші, якщо ті чоловіки мене заберуть.

«Повір у це, — щосили думав він. — Повір у це, повір у це».

— Ну, не знаю, — повторив Метті. — Хоча я не дуже задивлявся на ту трійцю, але я тобі чесно кажу. Виглядали трохи знервованими, навіть коп. А ще з тобою зараз говорить чувак, який сам тікав з дому тричі, доки нарешті не вдалося. Перший раз я був десь твого віку.

Люк нічого не відповів. Принаймні Метті рухається в правильному напрямку.

— Куди їдеш? Хоч знаєш?

— Кудись, де зможу дістати їжі, води і сісти подумати, — сказав Люк. — Мені треба подумати, бо ніхто не повірить у ту історію, яку я розповім. Особливо враховуючи, що я дитина.

— Метті! — гукнув хтось. — Виходь, мужик! Чи хочеш безкоштовно прокататись до Південної Кароліни?!

— Малий, тебе що, викрали?

— Так, — видихнув Люк і заплакав. — І ті люди… той, що каже, що він мій дядько, і коп…

— МЕТТІ! Витирай сраку й ВИХОДЬ!

— Я правду кажу, — просто сказав Люк. — Якщо хочете допомогти мені, відпустіть.

— Ну, бля. — Метті сплюнув з краю вагона. — Це ніби якось не дуже правильно, але те твоє вухо… ті мужики, вони точно погані?

— Найгірші, — відповів Люк.

Насправді від найгірших він утік, але те, залишиться він тут чи ні, зараз залежить від того, як вирішить учинити цей чоловік.

— Хоч знаєш, де ти зараз?

Люк похитав головою.

— Це Вілмінгтон. Поїзд зупиниться в Джорджії, тоді в Тампі, а кінцева станція — Маямі. Якщо тебе шукатимуть, орієнтування на розшук, чи «Ембер-алерт»[96], чи як там воно називається, то шукатимуть усюди. Але наступна зупинка — то просто гіменце на мапі. Ти можеш…

— Метті, де тебе, нахуй, носить? — Набагато ближче. — Де ти там шаройобишся? Нам уже виписуватися треба.

Метті знову непевно подивився на Люка.

— Будь ласка, — прошепотів той. — Вони мене топили в резервуарі. Майже втопили. Знаю, в це важко повірити, але це правда.

Шурхіт кроків на гравії, наближаються. Метті зіскочив і шарпнув двері вагона, зачинивши його на три чверті. Люк заповз назад у своє гніздо за деталями для двигуна.

— Я думав, ти срати пішов. А ти що тут робиш?

Люк чекав, що Метті скаже: «Там малий їде зайцем у тому вагоні, якусь фігню мені втирав про те, що його викрали в Мейні, запихали в бак з водою, щоб я його до дядька не повів».

— Та я зробив те, що мав, а потім хотів подивитися на ті