Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Сподіваюся, я не спричинив незручностей твоїм рідним, — заговорив Мокр. — Я... 

— Я їм сказала, що у нас побачення, — урвала панна Любесерце. — Для цього й існують вітальні. Варто було бачити сльози радості й надії на очах моєї матері. Отже, чого тобі треба? 

— Розкажи мені про свого батька, — попрохав Мокр. — Мені потрібно знати, як захопили «Великий шлях». У вас ще лишилися які-небудь документи? 

— З них ніякої користі. Їх проглянув юрист і сказав, що висунути позов буде вкрай... 

— Я маю намір апелювати до вищого суду, — сказав Мокр. 

— Я про те, що ми багато чого не можемо довести, тобто довести переконливо... — запротестувала панна Любесерце. 

— Мені це й не потрібно, — урвав її Мокр. 

— Юрист сказав, що підуть місяці й місяці роботи, щоб... — вела своєї вона, затято шукаючи зачіпку.  

— Я зроблю так, що все оплатить дехто інший, — сказав Мокр. — Ти маєш облікові книги? Гросбухи? Щось таке? 

— Що ти збираєшся робити? — зажадала вона. 

— Краще, якщо ти не знатимеш. Справді краще. Я знаю, що роблю, Шпичко. А от тобі того знати не треба. 

— Ну, є ціла велика коробка з паперами, — невпевнено сказала панна Любесерце. — Здається, я збиралася їх розібрати... і склала там, коли робила прибирання... 

— Чудово. 

— Але чи можна тобі довіряти? 

— У цьому? О боги, ні! Твій батько довіряв Злотному, і подивися, що вийшло! Я б на твоєму місці мені не довіряв. А от на своєму — так.  

— Дивина, пане Губперук, але, схоже, я довіряю вам тим більше, чим більше ви переконуєте мене, наскільки не варті довіри, — сказала панна Любесерце. 

Мокр зітхнув. 

— Так, Шпичко, я знаю. Жахливо, правда ж? Люди — вони такі. Ти могла б принести ту коробку, будь ласка? 

Так вона й зробила, продовжуючи збентежено супитися. 

Справа забрала всю другу половину дня, і Мокр усе одно не був упевнений у результаті, та все ж таки заповнив квапливими нотатками цілого маленького записника. Це було ніби видивлятися піраній у густо зарослій водоростями річці. На дні цієї річки лежав цілий шар кісток. Але, хоча час від часу й здавалося, ніби помічаєш срібний відблиск, ніколи не було певності, що це саме та риба. Єдиним способом переконатися було стрибнути у воду. 

До пів на п’яту вечора площа Сатор була забита вщерть. 

Прекрасна властивість золотого костюма та крилатого капелюха полягала в тому, що без них Мокр переставав бути собою. Він ставав просто непоказною особою, в одязі, який не привертав уваги, та з обличчям, яке хіба що віддалено могло б видатися кому-небудь знайомим.  

Він пробирався крізь натовп у напрямку Поштамту. Ніхто не поглянув на нього двічі. Перший же погляд Мокра ніколи не турбував. Він був самотній — у значенні, якого дотепер не помічав. Він же завжди був самотній. Це був єдиний спосіб почуватися в безпеці. 

Проблема полягала в тому, що він скучив за золотим костюмом. Все навкруг було виставою, авжеж. Але «Людина в золотому костюмі» — це була добра вистава. Він не хотів бути тим, кого легко забути, хто не стільки людина, скільки тінь. Під захистом крилатого капелюха він міг творити дива — ну чи принаймні змушувати інших вірити в те, що він творить дива, а це було майже нічим не гірше. 

У найближчі годину-дві йому однозначно доведеться сотворити диво. 

Ох, ну що ж... 

Він обійшов Поштамт іззаду і вже зібрався ковзнути всередину, коли якась постать у тіні сказала: 

— Пс-с-с! 

— Гадаю, ви маєте на увазі «Пс-ст»? — припустив Мокр. 

З тіні з’явився Нормальний Алекс; він був у старій форменій куртці «Великого шляху», а на голові мав гігантський рогатий шолом. 

— Ми не встигаємо з вітрилами... — почав він. 

— Навіщо шолом? — здивувався Мокр. 

— Для маскування, — пояснив Алекс. 

— Великий рогатий шолом? 

— Так. Він робить мене таким помітним, що нікому й на думку не спаде, що я хочу бути непомітним, а тому ніхто не завдає собі клопоту мене помічати.  

— Таке могла придумати тільки дуже розумна людина, — уважно добираючи слова, сказав Мокр. — То що сталося? 

— Нам треба більше часу, — сказав Алекс. 

— Що? Перегони починаються о шостій! 

— Буде ще не досить темно. Ми не зможемо поставити вітрило раніше, ніж о пів на сьому як мінімум. Якщо ми вистромимо голови з-за парапету до того, нас помітять.  

— Ох, та годі! Інші вежі надто далеко! 

— А люди на дорозі — ні, — сказав Алекс. 

— Твою ж!.. 

Про дорогу Мокр забув. Не вистачало тільки, щоб потім хто-небудь пригадав, що бачив когось на старій чаклунській вежі. 

— Слухайте, ми вже підготували все, — промовив Алекс, дивлячись йому в обличчя. — Коли ми з’явимося нагорі, все зробимо швидко. Нам треба лише пів години темряви, ну, може, плюс пару хвилин.  

Мокр покусав губу. 

— Гаразд. Думаю, це я зробити зумію. Тепер повертайтеся й допоможіть там. Але не починайте, поки не прибуду я, розумієте? Довіртеся мені! 

«Як же часто я це кажу, — подумав він, коли той поквапився геть. — Лишається сподіватися, що це працює». 

Мокр піднявся до свого кабінету. Золотий костюм був на своєму вішаку. Він вдягнув його. Тепер треба було зробити ще одну справу. Нуднувату, але необхідну. Тож він її зробив. 

О пів на шосту плитка підлоги затріщала під ногами пана Помпи, який увійшов, тягнучи за собою мітлу. 

— Скоро Старт Перегонів, Бане Губберук, — промовив він. 

— Маю завершити кілька справ, — сказав Мокр. — Тут листи від будівельників і архітекторів, і, ох, хтось хоче, щоб я зцілив бородавки... Я справді мушу попрацювати з паперами, пане Помпо. 

В усамітненні кухні Хаббара Злотного Ігор писав записку, дуже акуратно добираючи слова. Врешті-решт потрібно бути точним у дрібницях. Не можна просто взяти й дати драла, як нічний злодюжка. Треба прибрати, переконатися, що в коморі досить запасів, вимити посуд і забрати з коробки з дріб’язком на господарство рівно ту суму, яку тобі винні. 

Неприємно, справді. Довший час це ж була така добра робота. Злотний не вимагав від нього аж надто багато працювати, тож Ігор розважався тим, що залякував решту прислуги.  

Ну чи більшу її частину. 

— Так шкода, що ви йдете, пане Ігорю, — звернулася до нього пані Жарховай, куховарка. Вона промокнула очі носовичком. — Ви були справжнім ковтком свіжого повітря.  

— Нічого нє вдієшь, пані Жархавай, — сказав Ігор. — Я сумуватиму за вашимі стейкамі й пірагом із ниркамі, це точна. Аж сєрце радіє, кали бачиш жінку, яка може зрабити щось з аб’їдків.  

— Я зв’язала вам оце, пане Ігорю, — промовила куховарка, нерішуче простягаючи маленького м’якого пакунка.  

Ігор обережно відкрив його й побачив балаклавку в біло-червону смужку. 

— Я подумала, що це триматиме в теплі вашу голівку, — шаріючись, сказала пані Жарховай. 

Ігор хвилину боровся із собою. Куховарку він любив і поважав. Йому ніколи не доводилося бачити жінку, яка настільки вміло вправлялася б із гострими ножами. Що ж, іноді про кодекс Ігорів доводиться забути. 

— Пані Жархавай, здаєцца, ви казали, що маєте сестру у Квірмі? — спитав він. 

— Саме так,