Читати книгу - "Поштова лихоманка"

трапиться хоч один нетиповий інженер, який ризикне роботою й відправить вперед повідомлення: до вас іде семаграма-вбивця, передавайте її повільно. І це буде кінець. О, доставка семаграми в результаті може зайняти день чи й два — але ж вони матимуть на це декілька тижнів. А хтось інший і собі дотумкає зіставити її текст із тим, який був відправлений першою вежею. Завдяки цьому Злотний знову викрутиться — ні, завдяки цьому він вийде героєм. Він скаже, що повідомлення підмінили, і матиме рацію. Повинен бути інший спосіб. 

Хоча «Гну» мали правильне бачення. Змінити повідомлення було годящим способом — якщо тільки він зможе зробити це по-розумному. 

Мокр розплющив очі. Він спав за робочим столом, і хтось підклав йому під голову подушку.  

Коли востаннє він спав у пристойному ліжку? Ах, так, тієї ночі, коли його схопив пан Помпа. Тоді він встиг провести пару годин на орендованому ліжку з матрацом, який не ворушився під ним і не був набитий каміняччям. Щастя.  

Перед його очима промайнули кілька попередніх годин. Він застогнав.  

— Доброго Ранку, Бане Губберук, — сказав зі свого кутка пан Помпа. — Вашу Бритву Нагострено, Чайник Кипить, І, Я Впевнений, Чай Ось-Ось Принесуть. 

— Котра година? 

— Полудень, Бане Губберук. Ви Повернулися Лише Під Ранок, — із докором додав ґолем. 

Мокр знову застогнав. Шість годин до перегонів. А тоді назад до своїх гнізд полетить стільки голубів, що це буде схоже на сонячне затемнення. 

— У Місті Велике Збудження, — доповідав ґолем, поки Мокр голився. — Домовлено, Що Точка Старту Має Бути На Площі Сатор. 

Мокр, майже не слухаючи, дивився на своє відображення. Він завжди підіймав ставки, це був рефлекс. Ніколи не обіцяй досягти можливого. Обіцяй досягти неможливого — адже іноді неможливе стає можливим (якщо знайти правильний підхід), або принаймні межі можливого нерідко вдається розсунути. А якщо ти зазнаєш поразки — що ж, це ж було неможливим.  

Та тепер він зайшов надто далеко. О, у визнанні того, що коні не можуть тягти диліжанс зі швидкістю тисячі миль на годину, не було б великої ганьби. Але Злотний задере носа, а пошта так і лишиться просто незначущою, старомодною, відсталою структурою, маленькою й неконкурентоздатною. Злотний знайде спосіб утримати контроль над «Великим шляхом», ще більше знижуючи витрати, вбиваючи людей із жадоби... 

— З Вами Все Гаразд, Бане Губберук? — спитав з-за його спини ґолем. 

Мокр дивився у власні очі — й у те, що відображалося в їхній глибині. 

Ох, парубче. 

— Ви Порізалися, Бане Губберук, — сказав пан Помпа. — Бане Губберук?  

«Дивно, що не зарізався», — подумав Мокр. Але це була другорядна думка, окрай великої темної думки, що формувалася зараз у дзеркалі. 

Зазирни в безодню — й побачиш, як там росте і тягнеться до світла Щось. Воно прошепотіло: «Зроби це. Це спрацює. Повір». 

Ох, парубче. «Цей план і справді спрацює», — подумав Мокр. Він простий і смертоносний, як бритва. Але треба бути безпринципною людиною, щоб про це навіть лише подумати.  

Що ж, із цим проблем нема. 

Я вб’ю вас, пане Злотний. Я вб’ю вас в особливий спосіб, спосіб пройдисвітів, шахраїв і брехунів. Я заберу все, крім вашого життя. Я позбавлю вас ваших грошей, вашої репутації й ваших друзів. Я обплутуватиму вас словами, доки ви не опинитеся в них, як у коконі. Я не лишу вам нічого, навіть надії... 

Він обережно завершив гоління і стер із підборіддя рештки піни. Насправді крові з порізу було не так і багато. 

— Гадаю, мені не завадить ситний сніданок, пане Помпо, — сказав він. — А потім я маю деякі справи. А тим часом, чи не могли б ви знайти мені мітлу? Солідну березову мітлу? І ще намалювати на держаку кілька зірочок? 

Коли Мокр спустився до вестибюля, біля саморобних стійок юрмився цілий натовп, та щойно він з’явився, гамір стих. Потім залунали радісні вигуки. Мокр кивнув, привітально змахнув рукою і негайно опинився в оточенні людей, які простягали йому конверти. Він доклав усіх зусиль, щоб підписати всі. 

— Ще купа пошти для Ґеної, мій пане! — в захваті кричав Шеляг, проштовхуючись крізь натовп. — Ніколи такого не бачив, ніколи! 

— Пречудово, от молодці, — промимрив Мокр. 

— І пошти для богів теж пребагато, мій пане! — продовжував Шеляг. 

— Радий це чути, пане Шеляг, — відповів Мокр. 

— Ми отримали перші марки для Сто Лата, шефе! — гукнув Стенлі, розмахуючи над головою кількома аркушами. — В перших примірниках повно помилок!  

— Дуже радий за тебе, — сказав Мокр. — Але я маю йти, провести деякі приготування. 

— Ага, так! — сказав, підморгуючи, пан Шеляг. — «Деякі приготування», еге ж? Як накажете, мій пане! Розступіться, будь ласка, дорогу Поштмейстеру! 

Шеляг із відносним успіхом розштовхав відвідувачів, і Мокр, намагаючись уникати тих, хто пхав йому немовлят, аби він їх цілував, чи намагався відірвати шматочок від його костюма «на удачу», вибрався на вулицю.  

Пересуваючись манівцями й задвірками, він таки набрів на точку, де за дуже помірними цінами можна було взяти досить пристойні подвійні сосиски, яєшню, бекон і тост, і поклав надії на те, що їжа може замінити сон. 

Ситуація виходила з-під контролю. На Площі Сатор розвішували кольорові полотнища і ставили ятки. Гігантський плинний натовп, що перманентно заповнював вулиці Анк-Морпорка, рідшав у інших місцях і густішав у районі цієї площі, а сьогоднішнього вечора мав стягнутися там у щільну масу — чудова нагода для торгівлі вроздріб. 

Врешті-решт він набрався хоробрості й вирушив до Трасту ґолемів. Там було зачинено. До геологічних шарів графіті на дошках, якими було забито вікно, додалося і дещо нове. Напис було виконано олівцем на рівні трохи вище колін, і він проголошував: «Голєми кака». Приємно було бачити, як старі добрі традиції сліпого фанатизму передаються ще не вирослому поколінню.  

«Лялечки, — безтямно подумав Мокр. — Вона живе в Лялечках, у тітоньки. Чи згадувала вона тітоньчине ім’я?» 

Він побіг туди. 

Колись, поки до них не докотився будівельний бум, Лялечки були окремим селом; тутешні мешканці й досі вважали себе іншими, ніж решта міського населення, мали власні традиції (Понеділок собачого лайна, Всі-голки-вгору) та ледь не власну мову. Мокр її не розумів абсолютно. Він пробирався вузенькими алейками, зацьковано роззираючись навколо в пошуках — чого? Стовпа диму? 

А що, це була непогана ідея... 

Потрібного будинку він досягнув за вісім хвилин і загамселив у двері. На його полегшення, відчинила саме вона — і здивовано втупилася в нього. 

Вона спитала: 

— Як? 

Він відповів: 

— Торгівці тютюном. У цьому районі не так багато жінок, які викурюють по сотні сигарет на день. 

— І що ж вам потрібно, пане Розумнику? 

— Якщо ти мені допоможеш, я зможу змусити Злотного відповісти за все, — сказав Мокр. — Допоможи мені. Будь ласка. На честь того, що я абсолютно не вартий ні краплі довіри. 

Це нарешті викликало в неї коротку посмішку, яка майже одразу знову змінилася традиційним виразом глибокої підозри.  

Потім відбувся нетривалий період внутрішньої боротьби. 

— Краще зайди до вітальні, — нарешті сказала вона, відчиняючи двері повністю. 

Кімната була маленькою, темною й ущерть сповненою респектабельності.  

Мокр присів на краєчок стільця, намагаючись нічого не зачепити й силкуючись розібрати жіночі голоси в коридорі. Потім