Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

із розвитку аграрної галузі. Наявність в околицях міст значних земельних угідь сприяло розвитку зернового господарства. Усі громадяни на початку існування міст-полісів мали у своєму розпорядженні ділянки землі. Сліди давнього межування у останні десятиліття виявлено на Керченкському півострові. Воно базувалося на вирощуванні м’якої пшениці, ячменю та проса. При цьому пшениця та ячмінь були культурами експортними, просо вирощували радше для власного споживання. Обсяги експорту зерна з Боспору у кращі часи сягали в перерахунку на сучасні міри ваги 30 000 т. У Страбона згадано про вивіз з Боспору 86 000 т зерна. Щоправда, не зовсім зрозуміло, йдеться про річний врожай, чи запаси нагромаджені упродовж певного часу. Основним споживачем хліба попервах були Афіни. Задля політичної вигоди певні обсяги поставок туди Боспор здійс­нював у вигляді «дарів».

Основними торговими партнерами, зацікавленими у поставках хліба в VI–V ст. до н. е. були Мілет, острів Хіол та Аттика. З появою царської влади експорт зернових став джерелом прибутків та предметом політиків правлячої династії. Боспорському володар при нагоді міг «подарувати» у вигляді знижки від митних зборів (із чергової партії у якихось 16.389 т) тим самим Афінам 540 т зерна. Не дивно, що на честь боспорських благодійників вдячні афіняни спорудили стели у цитаделі еллінської демократії. До початку ІІІ ст. до н. е. саме зерно було основним продуктом, який йшов на зовнішні ринки з Боспору. У ІІІ ст. на ринок зернових виходить Єгипет і позиції інших зернотрейдерів похитнулися.

Елліни шанували виноградарство та вино, а Таврика була придатна для вирощування лози Діоніса. На початку виноградарство забезпечувало переважно внутрішні потреби, але у IV–ІІІ ст. до н. е. виробництво вина на продаж набуває промислового масштабу, про що свідчать відповідні археологічні знахідки. Поблизу володінь правителів Боспору розташовувався безмежний ринок «варварського» світу, здатний поглинути не лише те, що вироб­лялося у Тавриці та на Тамані, але і значний обсяг імпорту з решти еллінських територій.

Стандартна майстерня по виробництву вина, споруджена з використанням каменю, мала три площадки, поверхня яких була вкрита цем’янковим розчином. На них чавили сік із винограду, який поступав до трьох заглиблених у землю ємностей зі стінами, теж обмазаними цем’янкою. Їх поверхню, аби запобігти руйнуванню у агресивному середовищі, вкривали захисною фарбою на основі товченого гематиту — залізної руди, на який так багатий півострів. Деталі пресу були виготовлені з дерева. Головним силовим приводом був важіль довжиною у 9 м, на один із кінців якого нанизували кам’яні противаги, інший кріпився у стіні. Прес містився поміж противагами та кріпленням у стіні. Виноград чавили спочатку на першій площадці, отримуючи більш менш чистий сік, потім масу пересували на наступну площадку і так далі — кожен віджим надходив у окрему ємність. Зрозуміло, що із кожним заходом якість отриманого продукту погіршувалася, однак і у нього був свій споживач.

Боспоряни віддавали шану також і садівництво. Одне з міст-колоній так і називалося — Кепи, що у перекладі означає не що інше, як сади. З античних писемних джерел відомо про вирощування тут смокв, груш та яблук, гранатів. Насіння цих плодів, а також рештки волоських горіхів, мигдалю і навіть їстівних каштанів виявлено під час археологічних досліджень.

Працівники полів, садів та виноградників були забезпечені якісним інвентарем, виготовленим у місцевих кузнях — плугами, різноманітними мотиками, серпами, ножами для обрізання виноградної лози найрізноманітнішої конструкції тощо. Керамісти виготовляли тару для переробки, зберігання та транспортування продуктів — від величезних піфосів та амфор до широкого асортименту глеків і горщиків. Таким чином розвиток аграрної галузі створив досить ємний ринок для ремісничого виробництва.

Іншою важливою галуззю було тваринництво. Воно не лише забезпечувало м’ясом місцеве населення, але також було джерелом експортних продуктів, насамперед шкір тварин. Однією з проблем була конкуренція за пасовища. Особливо зі скіфами, які охороняли місця випасу своїх стад, пропонуючи боспорянам обмежуватися для випасу овець та худоби гірською місцевістю.

Завдяки наявності поблизу багатих на рибу Азовського та Чорного морів із майже незайманими на початку колонізації рибними запасами виник рибний промисел. Спочатку вагому частину поставок становила високоякісна і дорога на ринку Еллади риба — як-от осетрові. Однак із часом риби стає менше і ставку роблять на масовий вилов оселедців, хамси. Наявність солі вирішувала проблему із заготівлею риби.

Загалом популярною у Тавриці була технологія засолки дрібної риби у великих ємностях-цистернах (теж споруджених із каменю). Завдяки розкопкам відкрито велику кількість таких споруд, які стали приналежністю чи не кожного боспорського міста. Рибозасолочні ями могли вмістити по декілька кубічних метрів продукту, який після приготування фасували у амфори для транспортування кораблями. Рибний соус різних ґатунків був бажаним блюдом на столі еллінів — існували навіть спеціальні форми блюд для його споживання.

Ремісниче виробництво

Існування античних полісів було б неможливим без досить розвиненого ремісничого виробництва, адже нереально було забезпечити населення всім необхідним лише імпортуючи вироби з історичної батьківщини. Тому, створюючи нову колонію, її засновники дбали і про те, аби у ній були фахівці у різних галузях виробництва: від ковалів до керамістів. При цьому деякі види виробництв, які потребували специфічної сировини та багато палива могли виносити і за межі міста. Так, на протилежному березі лиману, в Гілеї, у ті часи багатому лісом, ольвіополіти створили низку поселень, на яких виготовляли скло, вироби з бронзи тощо.

Мешканці таких селищ займалися також і заготівлею деревини на продаж, а також випалювали вугілля, яке збували міським ремісникам. Запаси деревного вугілля виявлено, приміром, при розкопках міста Борисфен на острові Березань — і це при тому що на острові власного лісу не було.

Та обставина, що масштаби виробництва на таких поселеннях та у місті перевищували потреби еллінів, йшло на користь торгівлі насамперед зі скіфами та іншими «варварами», яким деякі виробництва не були відомі, або те, що могли запропонувати елліни перевищувало можливості місцевого виробництва. Поза конкуренцією були керамічні вироби, скляні намиста та посуд, металевий посуд, ювелірні прикраси — насамперед із дорогоцінним металів.

Було розвинене ковальство, що забезпечувало потреби сільського господарства у різноманітному реманенті — від плугів до серпів, а також інструментами решту ремісників, промисловців, рибалок. Залізо, принаймні його частину виробляли на місці, використовуючи місцеві ресурси — ліс, руду. На поселення розташоване на о. Березань усе це завозили по воді. Тут відкрито комплекс із виробництва заліза.

Поширене було бронзоливарне ремесло, сліди якого виявлені переважно у містах. Там ремісники працювали у приміщеннях у межах садиб. Тут виявлено сліди їхньої діяльності — сировину, рештки інструментів, ливарних форм (лише в одній з ольвійських майстерень їх знайдено близько сотні), браковані вироби, шлаки. Невеликий тигель із бронзою можна було підігріти і на звичайному вогнищі, але кількість металу в ньому невелика — отже, можна відлити один або кілька виробів типу браслетів, шпильок тощо. Більш масштабне виробництво вимагало більшої кількості металу. У кількох випадках — в Ольвії, Пантікапеї — знайдено залишки досить великих за розмірами плавильних печей, у які повітря подавали міхами.

Серед виробів переважали кількісно ювелірні вироби — різноманітні шпильки, браслети тощо. Зустрічаються сліди виробництва вістер стріл, які могли постачати скіфам. Цікаво, що найдавніші монети Ольвії — «дельфінчики» та аси є продукцією бронзоливарного ремесла.

Мешканці Боспору особливої майстерності досягли у створенні ювелірних шедеврів для казково