Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Тепер, коли королева мертва, уся родина Сеймурів сподівається на мою прихильність. — Він нахилився вперед. — Проте ці нерозкриті смерті мене турбують. Вони не повинні зараз виходити на яв, я не хочу, щоб зірвалися мої майбутні переговори. Льюїський монастир готовий здатися.

— Вони поступилися?

— Мені вчора повідомили; капітуляція буде підписана цього тижня. Ось з якого приводу я зустрічався з Норфолком, ми хочемо розділити їхні землі між собою. Загалом король погодився.

— Це мають бути гарні землі.

— Так і є. Їхні маєтки в Сассексі відійдуть мені, а ті, що в Норфолку, — герцогу. Бажання володіти землями швидко змушує давніх ворогів сісти за стіл переговорів. — Він різко засміявся. — Я поселю свого сина Ґреґорі в чудовому будинку абата, зроблю землевласником. — Він зробив паузу, і холод у його погляді повернувся. — Ви хотіли відволікти мене, Метью, покращити мені настрій.

— Ні, сер. Я знаю, що розслідування йде повільно, але це найважча і найнебезпечніша головоломка за все моє життя…

— Яке значення цього меча?

Я розповів йому про те, як знайшов меч, і про свою розмову з Олдноллом. Він насупив брови.

— Марк Смітон. Я не думав, що він один із тих, хто створює проблеми з того світу. — Лорд Кромвель обійшов довкола столу і взяв у руки меч. — Гарна зброя, хотів би я мати таку, коли служив в Італії замолоду.

— Між вбивствами і Смітоном має існувати якийсь зв’язок.

— Один я вже бачу, — сказав він. — Принаймні зв’язок зі смертю Синґлтона. Помста. — Він хвилю подумав, потім обернувся і пильно подивився на мене. — Про це не можна нікому розповідати.

— Клянуся честю.

Він відклав меч і заходив туди-сюди, склавши руки за спиною. Його чорна мантія роздувалася навколо колін.

— Коли торік король обернувся проти Анни Болейн, мені довелося діяти швидко. Я був пов’язаний із нею з самого початку, і папістська фракція домагалася б мого падіння разом із нею. Король почав прислухатися до них. Тож саме я мав допомогти йому позбутися королеви. Розумієте?

— Так. Так, розумію.

— Я переконав його, що вона перелюбниця, а це означало, що її можуть стратити за зраду, не вплутуючи в це релігію. Проте для цього були потрібні докази і відкритий суд.

Я стояв і мовчки дивився на нього.

— Я взяв кількох своїх найвідданіших людей і кожному призначив друга королеви, якого я вибрав, — Норріса, Вестона, Бреретона, її брата Рочфорда, — і Смітона. Їхнім завданням було вибити або зізнання, або щось таке, що було б схоже на доказ того, що вони спали з нею. Синґлтон був тим, кому я доручив узятися за Марка Смітона.

— Він вигадав проти нього справу?

— Здавалося, що Смітона найлегше змусити до зізнання; він був просто хлопчиком. Так і сталося, він зізнався в перелюбі після перших тортур на дибі в Тауері. Тій самій, яку я застосував до того картузіанця, який, мабуть, справді зустрічався з ним, бо все, що він повідомив про Смітона, — правда. — Коли він продовжив, його тон був замисленим, сухим. — І одним із відвідувачів, яких картузіанець бачив у камері того вечора, був сам Синґлтон. Я послав його простежити за тим, щоб у своїй промові з ешафоту (є така традиція, якої слід позбутися) хлопець не відмовився від свого зізнання. Йому нагадали: якщо він скаже щось зайве, постраждає його батько.

Я витріщився на свого господаря.

— Отож те, що люди казали, було правдою? Королева Анна й обвинувачені разом із нею були невинними?

Він обернувся до мене. Різке світло впало на його обличчя і неначе вибілило очі, що дивилися на мене з-під насуплених брів, позбавивши їх тепла.

— Звісно, вони були невинними. Ніхто не має права говорити, але про це знає весь світ, знали присяжні на суді. Навіть король майже знав, хоча не міг зізнатися в цьому самому собі, дошкуляючи своєму чистому сумлінню. Божа смерть, Метью, ви надто довірливі як для адвоката. Ви наївно вірите в Реформу, та вам бракує вогню. Краще мати вогонь без наївності, як я.

— Я вірив, що звинувачення правдиві. Так часто я це говорив.

— Ліпше робити те, що і більшість з цього приводу, і тримати язик за зубами.

— Можливо, я знав, у глибині душі, — тихо сказав я. — Якоїсь частини мого єства Бог не сягнув.

Кромвель нетерпляче подивився на мене, його обличчя виражало роздратування.

— Отже, Синґлтона вбили з помсти, — сказав я нарешті. — Хтось убив його так само, як стратили Анну Болейн. Але хто?

Мені спала на гадку думка.

— Хто був другим відвідувачем Смітона? Джером згадував, що священник приходив сповідати його і двох інших.

— Я накажу переглянути документи Синґлтона, подивлюся, яка в них є інформація про родину Смітона. Надішлю їх вам додому впродовж двох годин. Тим часом сходіть до будинку старого Смітона, це гарна ідея. Ви повертаєтеся до Скарнсі завтра?

— Так, судно відчалює перед світанком.

— Якщо знайдете щось перед від’їздом, надішліть інформацію мені. І, Метью…

— Так, мілорде.

Він вийшов із сонячного світла, лютий гнів і влада повернулися в його погляд.

— Обов’язково знайдіть убивцю. Я занадто довго приховував це від короля. Коли скажу йому про злочин, мушу відразу назвати ім’я вбивці. І дістаньте печатку абата після тієї капітуляції. Гадаю, принаймні в тому ви чогось досягли.

— Так, мілорде. — Я задумався. — Коли монастир капітулює, що з ним буде?

Він похмуро всміхнувся.

— Те саме, що з усіма. Абат і монахи отримають пенсії. Служкам доведеться перебуватися — і так правильно, жадібні телепні. Що стосується будівель — скажу вам, що я запланував для Льюїса. Я посилаю туди майстра зі знесення; накажу, щоб він зрівняв із землею церкву й монастирські будівлі. І коли всі монастирські землі будуть в руках короля і ми здамо їх в оренду, я додам до кожної орендної угоди пункт про те, що орендар мусить знести всі монастирські будівлі. Навіть якщо вони просто знімуть свинець із дахів і дозволять місцевим жителям розібрати камінь для будівництва, результат буде той самий. Від не одного століття їхнього фіглярства не залишиться жодного сліду, лише кілька руїн, що нагадуватимуть людям про владу короля.

— Там є кілька чудових будівель.

— Джентльмен не може жити в церкві, — нетерпляче сказав Кромвель. Очі його прищурились. — Ви ж не стали папістом, правда, Метью Шардлейку?

— Ніколи, — відповів я.

— Тоді йдіть. І не підведіть мене цього разу. Пам’ятайте: я можу збудувати бізнес адвоката, але також можу його зруйнувати.

Він знову кинув на мене свій бичачий погляд.

— Я не підведу, мілорде.

Я взяв меч і вийшов.

Розділ двадцять восьмий

Я покинув Вестмінстер