Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Мої очі розширились.

— Отже, власником буде іспанець?

Він похитав головою.

— Не обов’язково. Багато іноземців їдуть вивчати зброярство в Толедо.

— Зокрема й англійці?

— До церковних реформ. Англійців тепер не радо зустрічають в Іспанії. Але раніше — так. Ті, хто навчався в Толедо, зазвичай ставлять мавританську фортецю Алькасар як клеймо на мечі, коли вступають до гільдії. Саме так і вчинив цей чоловік. Це його ініціали.

— Д. С.

— Так. — Він уважно подивився на мене. — Джон Смітон.

— Божа плоть! Родич Марка Смітона, коханця королеви Анни?

— Його батько. Я був із ним знайомий. Саме цей меч він виготовив, щоб вступити до гільдії. Тисяча п’ятсот сьомий, приблизно така дата.

— Я не знав, що батько Смітона виготовляв мечі.

— Він починав як зброяр. До того ж добрий. Але кілька років тому з ним трапився нещасний випадок, він частково втратив два пальці. І йому не вистачало сили в руці для роботи з металом, тому він зайнявся теслярською справою. У нього була невелика майстерня у Вайтчепелі.

— І він помер?

— У нього стався серцевий напад за два дні після страти сина. Пам’ятаю, говорили, що він не мав кому залишити майстерню. Думаю, її закрили. Та в нього мали бути родичі. Цей меч цінний; він був би частиною його спадку.

— Ага, був би. — Я зробив глибокий вдих. — Отже, смерть Синґлтона пов’язана з Марком Смітоном. Звичайно, Джером звідкись це знав. Ось чому він розповів мені цю історію.

— Я вас не розумію, сер.

— Я мушу дізнатися, кому перейшов у спадок цей меч після смерті Джона Смітона.

— Можете сходити до його будинку. Він мешкав над своєю майстернею, як більшість ремісників. Нові власники мали б забрати його у виконавців заповіту.

— Дякую, шановний Олднолле, ви мені дуже допомогли. — Я взяв меч і пристебнув його. — Мушу йти, мені призначена зустріч із лордом Кромвелем.

— Радий, що допоміг вам. І, комісаре Шардлейку, якщо ви зустрінетеся з лордом Кромвелем…

Я здивовано підвів брови. Завжди було те саме: якщо люди знали, що ти відвідуєш Кромвеля, буде прохання про якусь послугу.

— Просто… якщо випаде нагода, попросіть його, чи не міг би він надсилати мені менше паперової роботи? Цього тижня я щовечора працюю допізна, пишучи звіти щодо зброї, але знаю, що вони вже мають цю інформацію.

Я усміхнувся.

— Я зроблю все, що зможу. Однак так заведено в наші часи, важко йти проти течії.

— Закінчиться тим, що ця паперова течія нас утопить, — сказав він із жалем.

Будинок лорда Кромвеля у Степні був імпозантною віллою з червоної цегли, збудованою кілька років тому. Там мешкали не тільки його дружина з сином, а й дюжина малих синів клієнтів, яких він узяв до себе на навчання. Я відвідував його раніше; будинок був схожий на мініатюрний двір зі слугами і вчителями, клерками й постійними відвідувачами. Підійшовши, я побачив натовп обдертих людей, які чекали на вулиці. Старий сліпий чоловік стояв босий на снігу, простягнувши руку, і вигукував: «Подайте, подайте вашою милістю». Я чув, що Кромвель змусив своїх слуг роздавати милостиню з бічних воріт, прагнучи завоювати популярність серед лондонської бідноти. То була сцена, яка неприємно нагадувала день пожертви в монастирі.

Я поставив свого коня в конюшню, і до будинку мене провів управитель, люб’язний чоловік на ім’я Блітман. Він сказав, що лорд Кромвель трохи запізниться, і запропонував мені вина.

— Охоче.

— Скажіть, сер, чи хотіли б ви глянути на леопарда лорда Кромвеля? Йому подобається, коли леопарда показують відвідувачам. Він у клітці на задньому дворі.

— Я чув, що він нещодавно придбав такого звіра. Дякую.

Він повів мене через пожвавлену частину будинку на задній двір. Ніколи в житті я не бачив леопарда, але чув про цих казкових плямистих створінь, які могли бігати швидше від вітру. Щойно Блітман вивів мене з будинку, по-власницьки всміхаючись, як мої ніздрі пронизав сильний сморід, а переді мною здійнялися ґрати металевої клітки, розташованої на площі близько двадцяти квадратних футів. Кам’яна підлога була всіяна шматками м’яса, а великий кіт снував туди-сюди. Він мав поцятковану чорними плямами золотисту шерсть, і все в його худорлявому мускулистому тілі свідчило про дику силу. Коли ми зайшли у двір, звір обернувся і заревів, показавши величезні жовті ікла.

— Страшний звір, — сказав я.

— Коштував п’ятнадцять фунтів моєму лорду.

Леопард сів і вирячився на нас, час від часу оголюючи ікла і порикуючи.

— Яке його ім’я? — запитав я.

— О, у нього немає імені, було б нечесно давати християнське ім’я такому монстру.

— Бідне створіння, йому, мабуть, холодно.

Хлопець у лівреї з’явився біля дверей і щось пробурмотів до Блітмана.

— Лорд Кромвель повернувся, — сказав Блітман. — Ходімо, він у своєму кабінеті.

Кинувши останній погляд на вишкіреного леопарда, я пішов за Блітманом до будинку. Мій господар теж мав репутацію людини жорстокої, і я задумався, чи він навмисне придбав це створіння, щоб справити відповідне враження.

Кабінет лорда Кромвеля був зменшеною версією його Вестмінстерського кабінету, заставленою столами зі стосами паперів. Зазвичай кабінет був похмурий, але сьогодні сонячне проміння, відбиваючись від снігу в саду, яскраво освітлювало глибокі зморшки і складки на обличчі Кромвеля, який сидів за письмовим столом. Коли я увійшов, він глянув на мене вороже, рот стиснутий, підборіддя сердито виступало вперед. Він не запросив мене сісти.

— Я раніше очікував від вас звістки, — холодно сказав він. — Дев’ять днів. І справа ще не завершена, це видно з виразу вашого обличчя. — Він помітив мій меч. — Кров Божа, ви носите зброю в моїй присутності?

— Ні, мілорде, — відповів я, поспішно відстібаючи його. — Це доказ, я мусив його принести.

Я поклав меч на стіл, де лежала ілюстрована копія Біблії англійською, розкрита на зображенні Содома і Гоморри, охоплених полум’ям. Я розповів йому про все, що сталося: про смерть Саймона і Ґабріеля та знайдене тіло Орфан Стоунґарден, пропозицію абата здатися, мої підозри щодо продажу землі та, нарешті, про лист Джерома, який передав йому. За винятком того часу, коли лорд Кромвель читав, він увесь час пильно дивився на мене. Коли я закінчив, він фиркнув.

— Святі Божі рани, це хаос, гірший за Бедлам. Сподіваюся, коли ви повернетеся, той ваш хлопець ще буде живий, — брутально додав він. — Я витратив багато часу, умовляючи Річа прийняти його назад; даремне марнування.

— Я подумав, що мушу вам доповісти, мілорде. Особливо, коли знайшов того листа.

Він буркнув.

— Вони мали б нагадати мені, що там є той картузіанець, Ґрей їх вислухає. З братом Джеромом розберуться. Але мене не хвилюють листи до Едварда Сеймура.