Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Адреналін зашкалював. Ліна заворожено дивилася як чашка наповнюється і тільки що не потирала долоні, як герой-злодій:

-          Це тобі за Семена, придурку, - прошепотіла злорадно, але недаром в народі кажуть «не рий яму комусь – сам в неї впадеш...»

 Коли кава-помста була готова, прибігла Марія і, ще раз подякувавши, забрала її і поспішила до себе. Ліна, задоволена собою та з єхидною посмішкою попрямувала до себе в кабінет. Налаштуватися на робочий лад виявилось важкувато, але Ліна на скільки могла втихомирила внутрішню схвильованість і взялася розгрібати електронну пошту.

 За кілька хвилин до зборів Вадим вийшов у приймальню зі свого кабінету і на хвилину зупинився біля столу Марії:

-          Замов моїй сестрі квіти з подякою, що готується зробити мене дядьком, - м’яко посміхнувся своїм словам.

-          О, як чудово. Вітаю вас з такою гарною новиною, - радо заговорила асистентка. – Зараз же зателефоную в квіткову крамницю.

-          Дякую.

 Він уже зібрався іти, але, наче згадав про щось, знову зупинився:

-          І ще. В нас закупили нову каву? Сьогоднішня була незвично гірка, - між іншим поцікавився Вадим.

-          Ой, я дуже перепрошую, - стрепенулася Марія. – Наша кавомашина зламалась і я зробила напій в іншому місці. Можливо справа в цьому, але я вже викликала майстра.

 Вадим вже розвернувся, щоб піти своєю дорогою, але подальші слова-роздуми Марії його зупинили:

-          Хоча це дивно. У відділі маркетингу повинна бути така ж кава, - заговорила вона, швидше до себе.

-          То ви там її робили? – перепитав чоловік.

-          Якщо чесно, мені треба було відлучитись, але одна з дівчат чемно погодилась допомогти, - сказала асистентка з винуватим виглядом.

-          Як її ім’я? – різкувато спитав Вадим.

-          Ліна, - захвилювалася Марія, бачачи, що шеф не в захваті від цієї ситуації.

 «Знову та козочка щось намішала. Треба бути напоготові. Хоча, можливо, це сама кава така» - подумав Вадим, але вголос сказав:

-          Зрозуміло. Більше не підпускайте її до моїх напоїв, - скупо посміхнувся, помітивши стурбованість Марії.

-          Добре, Вадим Олександрович.

 Чоловік врешті пішов до ліфта дорогою знімаючи піджак, бо в приміщенні раптом стало жарко.

-          Ліна, тобі зарплата вже поступила на картку? Обіцяли на сьогодні. Я тільки й заглядаю в телефон, а повідомлення нема і нема, - бідкалася Оля.

 Ліна , відірвавшись від монітора, розсіяним поглядом кинула довкола себе в пошуку свого телефона, але його ніде не було. «Блін, - зітхнула подумки, - напевно залишила в кімнаті відпочинку, коли зранку там була».

-          Я десь телефон «посіяла». Піду на пошуки, - сказала Ліна, підводячись зі свого крісла.

-          Тоді заразом може і в бухгалтерію загляни. Розпитай їх, що не так із зарплатою, - жалісно глянула на неї Оля.

-          Звісно. Чого ні. Заразом скажу їм, що ти віддаєш мені свою зп, - подразнила колегу Ліна, на що та тільки досадно скривила обличчя.

 Телефон дійсно знайшовся біля кавомашини, як вона його залишила-забула. Ліна взяла його до рук і дорогою до виходу вирішила глянути чи нема таки повідомлення про зарплатню. Не було. Проте було інше – від нього. Серце важко забилося. Ліна зупинилась в коридорі і відкрила повідомлення та, прочитавши, зімліла: «Ховайся. І ховайся добре, бо коли я тебе знайду, то зроблю так, щоб цей стояк не був даремним».

 Дівчина відчула тремтіння в ногах, а вона ще й сьогодні якогось біса вибрала зранку взуття на високих підборах. Ліна не могла відірвати погляду від цього sms, але раптом боковим зором помітила темну постать в іншому кінці коридору. Вона повільно-тривожно підвела погляд і побачила Вадима, який просто стояв і пильно дивився на неї спокійно-розважливим, холодним поглядом. Побачивши її схвильовану постать, він розтягнув губи в лінивій посмішці, яка видалася дівчині найнебезпечнішим, що вона коли-небудь бачила.

 «Догралася! - волав внутрішній голос. – Тікай, дура. Тікай!»

 Ліна, довго не думаючи, зірвалась і побігла в бік сходової клітки. Цей вихід виявився найближчим до неї, тож вибору особливо не було.

 Дівчина збігла кілька поверхів і відчуваючи, що з такими черевиками далеко не втече, вирішила звернути в прохід, що вів до дверей в коридор на котромусь з поверхів. Серце билося в районі горла. Краєм свідомості Ліна відмітила, що не чула за собою погоні, але можливо це шум у вухах заважав. Дівчина вихопилася за ручку дверей і потягнула на себе. Дідько, зачинено.

-          Прокляття, - відчайдушно застогнала вона, не покидаючи спроб і сподівання таки відчинити ті двері, але все намарно.

 Часу на роздуми не було – потрібно пробувати на іншому поверсі. Дівчина різко розвернулась, але не змогла і кроку ступити – налетіла на тверде, непохитне тіло.

-          Бачиш, навіть доля хоче твого покарання, - почула над головою небезпечно-тихий, оксамитовий голос.

 Ліна відступила на крок і вперлася в двері. Вона відчайдушно роздивлялася в різні боки в пошуку хоч якоїсь можливості до відступу, до втечі та варіантів не було.

-          Відпусти мене, - спробувала попросити його. – Це був просто жарт.

-          І я оцінив, але відповісти за нього таки доведеться.

 Ліна хотіла ще щось сказати і підняла голову та глянула йому в очі. Слова застрягли в горлі. Його гіпнотичний, загрозливий, непохитний погляд хижака паралізував. Ліна зрозуміла, що шансів в неї нема. Він зробить з нею все, що йому заманеться. До свого глибокого сорому і досади тіло відреагувало зовсім непідходящим способом. Її пройняло гострим, різким, болісним, неконтрольованим потоком похоті. Поряд з цим Ліна відчула злість на себе і хапаючись за неї та вириваючи з затуманеного розуму крихти здорового глузду, спробувала взяти себе в руки. Свідомість, мов рятівний круг, підкинула спогад про схожу ситуацію, в яку вона з ним вже втрапляла тоді в ліфті.