Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Варто було нам розлучитися на дванадцять років і знову зустрітися, як раптом я почав задумуватися про зовсім інші речі. Про те, якою вона буде у вісімнадцять, двадцять п’ять, тридцять років. Яким буде її наречений, на кого будуть схожі її діти. Де вона буде вчитися. Чи погодиться коли-небудь вирушити зі мною подорожувати. Чи знайду я з нею спільну мову тоді, коли їй будуть не потрібні ні тато, ні вітчим.

Тисячі питань. Дванадцять думкою прожитих життів.

Виявляється, можна бути щасливим, просто мріючи про те, як твоя дочка, закінчивши школу, буде стояти на «останньому дзвонику». І ти, у юрбі батьків, зворушено дивитимешся на неї, адже твоя дівчинка стала дорослою.

— Не бійся, — сказав моїй дочці Сашко. — Усе буде нормально.

— Я… з-знаю, — вона була готова заплакати.

Навіть для нас, убивць, які побачили майже все, що можна було побачити, останні дні були майже непід’ємним вантажем. Що ж говорити про неї, мою маленьку Маринку?

Якщо нам було важко, то для неї це вже було через край. Якщо до нас підкочувалося відчуття страху, то для неї це було справжнім жахом, який виплеснувся з нічного сну. Якщо кожен з нас не хотів умирати, бо ще не довідався, що таке бути дідом чи ще через яку-небудь дурницю, то про що мала думати вона, яка взагалі практично ще нічого не знала?

Її дитячу душу гнітить тривога, і вона сильніша, ніж страх: «…Я завжди… А тепер… Через мене… Нещастя, що раптово обрушилося на нас». В її душі вона викликала невимовний сум і тугу. І я подумав про неї: «Бідолашна дитина».

«Бідна, бідна, бідна моя Маринонька…»

І перехопивши мій погляд, вона підняла брови:

«Адже все буде гаразд?»

— Не бійся, — сказав я. — Усе буде нормально.

А китайці їхали в нас за спиною, і шини їхніх автомобілів намотували на себе малюнки наших шин, що залишалися на мокрому асфальті.

Поки не закінчиться бензин.

Поки не зупиниться одна з наших вантажівок. Тоді частина їх залишиться, щоб розтерзати її, а інші продовжуватимуть погоню.

Занадто багато мені було років, щоб я думав, що можливий якийсь інший варіант. Надто вже довго я брав участь у подібних війнах, щоб дозволити собі обдуритися тим, що ми зможемо їхати так безкінечно.

І ось я дивився на Маринку й розумів, як сильно її люблю — дівчинку, яку по-справжньому знав лише другий місяць. Дівчинку, заради якої був готовий на все.

Тим більше на:

— Пригальмуй, — сказав я, хоч по-японськи це було чотири слова і шість ієрогліфів.

— Що?

— Давай, — повторив я. — Гальмуй.

Якудза, який сидів за кермом, вильнув до узбіччя і зменшив швидкість.

— Татку! — пискнула Маринка.

— Напишеш мені, — сказав я і, підморгнувши їй, вистрибнув услід за кинутими коробками з кулеметними стрічками.

Падіння.

Рот, повний трави.

Змокріла брудна куртка.

Плями і смуги на обличчі, немов я розфарбував його, граючись у…

Пробігши кілька кроків, я штовхнув коробки з патронами в канаву, а потім і сам скотився в неї. Саме ухилившись від пущеної в мене автоматної черги.

Батьківство — це не п’яні розмови:

— А коли моя дочка була маленькою…

Не сюсюкання:

— Сьогодні можеш прогуляти школу…

І не три кілограми шоколадного морозива в заповненій черепахами і папугами кав’ярні.

Принаймні я був упевнений, що це щось інше. Щось те, що лежало в брудній канаві і пускало автоматні черги по лобових стеклах.

Крім вірності й почуття обов’язку, однією із ключових вимог Бусідо була особиста хоробрість, непохитна мужність самурая, приклад якого дає нам біографія Такеда Сінгена… — та все це маячня, хлопці.

— Я любив тебе, Мариночко, — це приблизно те, що я й хочу сказати.

Без жодного питання «ти зробиш?» Ти просто любиш і робиш. Усе що можеш.

Я міг стріляти.

І я