Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Це був Сашко. Мій друг, який не міг кинути мене в лиху годину. Велетень, що очолив знищення китайської засідки на цій трасі.

Люди наступних поколінь передавали, що Вчитель Закону До-дзе із храму Ганго-дзи володів величезною силою. Правду кажу — сила його походила від чеснот, накопичених у минулих народженнях. Це — чудеса, які сталися в країні Японії.

— Привіт, — сказав він мені.

— Привіт, дитинко, — сказав він Маринці.

— Візьмете мене до себе? — запитав він, стоячи перед відчиненими дверима нашої кабіни.

— Звісно. Сідай.

А разом з ним чоловік десять японців і два десятки зв’язаних мотузками мертвих якудз.

— Багато грошей?

— Багато.

— Розважимося?

— Аякже. На всю котушку.

— Агов, — покликав Сашко якудзу, який сидів за кермом. — А швидше ти можеш?

— Домо.

— Тоді давай, брате, жени.

П’ять вантажівок-трейлерів.

Написи на бортах: «Оренда», «Фірма Вагріус», «Азовські перевезення».

За кермом — японці. По двоє нас, можна сказати, біженців, у кожній кабіні. Кадуцо-сан і колишній мільйонер Володя їдуть на одному сидінні.

І шість японців-якудз на дахах кузовів кутаються у величезні, куплені в якомусь випадковому магазині куртки.

Другий день ми їхали в Мурманськ, зупиняючись лише через кожні п’ять годин, щоб підживитись купленими ще на початку шляху консервами, печивом і журавлиновим морсом.

Безмежність запущених територій.

У цій частині Росії були тільки болота. Та прокладена крізь них дорога. І чим далі ми нею їхали, тим більше було чорних покинутих сіл.

Сірі дні, непроглядні ночі. Заправка — бензовози, які самотньо стоять на узбіччі й охороняються п’яними і неголеними автоматниками.

— Так, — сказав японець, який сидів за кермом. — Росія — велика країна.

— Подобається? — запитав я.

— Стільки всього… Неосяжність.

— Так, — кивнув Сашко і, глянувши на японця, який, поза сумнівом, згадав свою країну, що без кінця приєднує до себе рукотворні острови і коси, сказав: — Не журись. Доберемося на місце, і я подарую тобі кілька Курил.

— Жарт? — посміхнувся японець.

— Ага, — сказав я, побачивши в дзеркалі майже сотню фар, що наближалися до нас. — Як і ці хлопці.

— А це в нас хто? — запитав Сашко, глянувши у дзеркало.

— Думаю, китайці.

— Усім машинам! — закричав наш водій у мікрофон передавача, що звисав зі стелі. — Нас доганяють люди Юя! Повторюю…

А у відповідь крижаний голос Кадуцо-сана:

— Додати швидкість. Не зупинятися, поки в нас чи в них не закінчиться бензин. Усі зрозуміли?

— Так, Кадуцо-сан.

— Так, Кадуцо-сан.

— Так, Кадуцо-сан…

— Весело, — сказав Сашко.

Їх там було сотень п’ять, китайців, які намагалися наздогнати нас. Не менше.

Закінчиться бензин — і що тоді врятує нас, сімнадцятьох чоловіків, які везуть вісім мільярдів доларів і майже двісті мерців?

Сімнадцятьох дядьків і одну маленьку дівчинку, яка стомилася боятись і притискається до мене.

Мариночка.

Коли вона народилася, я навіть не міг собі уявити, що з неї — малесенької ляльки з нерівним чорним чубчиком — зможе вирости щось хоч віддалено схоже на людину.

Тоді я возив коляску