Читати книгу - "Безцінний"

class="p">Відомо, що однією з цих картин був знаменитий «Хлопець зі снопом». Відомо також, що ця картина існувала й була написана Геримським у Броновицях. Відомо, що її купив граф Мілевський. А потім картина потрапила до списку воєнних втрат. «Хлопець зі снопом» викликав неабияку сенсацію, коли зненацька з’явився на варшавському аукціоні у 2004 році. Аукціон одразу зупинили, але слідство показало, що ніхто ні в кого нічого не крав, а нинішній власник успадкував картину від батька, який купив її в перші роки окупації у «єврейського аристократа доктора Ашкеназі, який терміново потребував готівки».

І все.

Займаючись цією справою, Лоренц намагалася дізнатися більше через знайомого журналіста, але його дослідження, замість того, щоб пролити на цю постать трохи світла, лише додало їй таємничості. Виявилося, що доктор Генрик Ашкеназі засідав у президіях тридцятьох великих польських спілок. Як і личило сірому кардиналові, ніколи не сидів у кріслі голови — зазвичай віце-голови або члена президії. У списку фірм, які йому платили, був уже згадуваний Обліковий банк, а також Іпотечний банк, Львівська акціонерна спілка броварів, завод «Мир» у Катовицях, Західний банк, Краківська фабрика машин і вагонів та багато інших. Це були не дрібні фірми, а економічні стовпи довоєнної польської економіки. Не було б перебільшенням стверджувати, що з точки зору державної казни доктор Генрик Ашкеназі був найважливішою особою в Другій Речі Посполитій.

Окрім цього, більше нічого не було відомо. Яку мав зовнішність, скільки йому було років, де бував, що з ним діялося під час окупації й чи пережив голокост. Суцільні знаки запитання.

Тепер на один знак запитання менше, подумала Лоренц, вдивляючись в обличчя на знімку. Воно було на диво молодим, вона чомусь уявляла собі Ашкеназі сивим дідуганом у костюмі-трійці. Тимчасом чоловік на знімку мав близько тридцяти років, веселу вроду вічного парубка і зовсім не скидався на акулу-фінансиста. Радше на фертика із заможного дому, який розтринькує родинні статки.

Його подруга, сфотографована тієї миті, коли, сміючись, відкинула голову назад, зухвалою вродою нагадувала Каліну Єндрусик[86]. Навіть на цій зернистій, старій фотографії, знята випадково і в досить невигідній позі, вона просто випромінювала сексапільність. Напевно, належала до тих жінок, яким досить було просто бути, щоб сіяти сум’яття.

— А хто ця кицька? — запитав Кароль, стукаючи пальцем по декольте супутниці доктора Ашкеназі.

— Ольга Бортник, — відповів жіночий голос у них за спиною. — Гарненька, чи не так?

Обернулися одночасно. Біля їхнього столика стояла жінка у віці десь під шістдесят, на вигляд вчителька літератури на пенсії. Коричневі жакет і спідниця, припорошені свіжим снігом, товсті колготки, шкіряні чобітки на низьких підборах. Мінімум елегантності, максимум простоти й практичності. Ані гарна, ані потворна. Звичайна, змучена, з мішками під очима. Лоренц подумала, що це типова представниця свого покоління. Народилася, напевно, в середині п’ятдесятих років, усе її дитинство й найкращі роки дорослого життя припали на сірі й безнадійні радянські часи. Коли Україна здобула незалежність, напевно багато обіцяла собі після змін, але швидко з’ясувалося, що практично нічого не змінилося, хіба що раніше вона була бідна, як решта, а тепер стала біднішою за решту. Лоренц глянула на її руки: ні обручки, ні сліду від обручки. Або розлучена, або віддавна вдова.

— Перепрошую, а ви хто? — запитала Лоренц чи то її, чи то Сергія.

— Онука цієї пари, — відказала, показуючи на подругу Ашкеназі.

Кароль і Зоф’я обмінялися враженими поглядами. Лоренц отямилася першою.

— Неймовірно. Ми можемо сподіватися на те, що ви нам розповісте про вашу бабцю? І її чоловіка? Нареченого? Даруйте, я не уявляю, які в них були стосунки.

Жінка, якийсь час мовчки дивилася на неї.

— Запитайте у неї самі, — нарешті відповіла українка.

— Тобто?

— Я не зможу зрозуміліше сказати. — У голосі жінки з’явилися нотки роздратування, і у Лоренц склалося неприємне враження, що вона дивиться у дзеркало, в якому бачить саму себе через тридцять років.

— Це означає, що ваша бабця жива? — озвався Кароль.

— Жива. Можете з нею зустрітись, якщо хочете. — Жінка енергійно знизала плечима, ніби хотіла показати, що існують цікавіші розваги.

— Сьогодні? — запитала Лоренц, соромлячись думки, що старенькій, певно, близько ста років, тож краще не відкладати цю зустріч на пізніше.

— Завтра. Сьогодні ми з бабцею дивимося фільми.

Її тон наводив на думку, що це будуть фільми про вбивства. Не знали, що сказати.

— Це класно, що старенька пані любить кіно, — кинув Кароль, аби перервати нестерпне мовчання. — Мабуть, якась класика, роки молодості, може, «Звіяні вітром»? Або «Касабланка»?

Шістдесятирічна онука зітхнула.

— Літа молодості бабці — це «Метрополіє», коли йшла «Касабланка», вона була вже в зрілому віці. А сьогодні ми дивимося «Володаря перснів». Бабця хоче собі пригадати перед «Гобітом».

Цього разу тиша була такою довгою, що перервати її вирішила сама онука пані Ольги.

— Любить фентезі, — сказала вона.

10

Їх було запрошено до величезного готельного ресторану, сіли там за столик біля стіни, перетворений на тимчасовий буфет, на якому було кілька пачок чаю, розчинна кава, молоко, електричний чайник і декілька книжок. Венді налила всім чаю й машинально додала молока.

— Ой, даруйте, відвикла від гостей. Я можу вам зробити новий.

Звичайно, заперечили, навіщо ж новий, їм подобається чай з молоком.

Венді — мама півторарічного Чарлі й дружина хорватського письменника Желька Віолича — була британкою. Тендітна, граціозна, досить приваблива, здавалося, постійно занурена у власні думки й дещо відірвана від реальності.

Це могло бути рисою її характеру, а могло бути наслідком того, що два місяці сиділа у примарному готелі на адріатичному острові разом із специфічним малим хлопцем і таємничим чоловіком, про якого лише кілька разів зазначила, що він працює і йому в жодному разі не можна заважати.

Спершу Анатоль здивувався, чому Венді не запрошує їх до службового приміщення чи офісу, де мало бути затишніше, ніж у порожніх залах, пристосованих для обслуговування сотень гостей. У ресторані збагнув. Венді облаштувала тут куточок для себе, а решту перетворила на полігон для Чарлі. Мусила витратити багато часу на те, щоб розмістити всі стільці й столи таким чином, щоб вони перетворилися на нерегулярну огорожу. Посередині було ще кілька столів і стільців, а крім них, якісь скриньки, миски, горщики й трохи безпечного кухонного начиння на кшталт лопаток та ополоників.

Венді, побачивши їхні здивовані погляди, пояснила, що відколи створила променадник (вона справді вжила термін jail-yard)[87], їй стало набагато легше. Раніше був вибір: або сидіти з Чарлі в малому помешканні, що їх обох доводило до нестями, або ганяти з ним коридорами, тремтячи від страху,