Читати книгу - "Безцінний"

— Малий дуже спритний, — звірялася їм пошепки, ніби Чарлі, що цієї миті розмішував у горщику «суп» із гумових звіряток, міг її почути й суворо покарати. — Якось я його підстерегла, коли він заховався за вазоном, умостився там і сидів нерухомо півгодини, щоб я його не знайшла. Ви собі це уявляєте? Півгодини, яка дитина здатна на щось подібне? Я знала, де він, сама заховалася за колоною й чекала, що буде далі. Думала, що зараз почне бігати й кричати: «Мамо, мамо!» Але ні, — Чарлі полишив суп і пильно подивився в їхній бік, Венді стишила голос до ледь чутного, — аж за півгодини обережно вийшов, прочимчикував через весь готель до кухні, підсунув собі скриньку, відкрив холодильник і дістав із нього шмат сирого м’яса.

— І з’їв? — запитав Анатоль таким самим драматичним шепотом.

— Не перебільшуйте, це ж дитина, а не якийсь монстр. — Венді здавалася ображеною. — Жбурнув на підлогу, а потім почав викидати решту.

— Ба, ба? — пролунало зовсім поруч із ними. Анатоль і Ліза здригнулися.

— Так, синочку, мамуся розповідає, який ти солоденький. Іди побався звірятками. Де слоненятко? Де тру-ту-ту? Де воно?

Якусь мить Чарлі дивився на них очима досвідченої дорослої людини, відтак розвів ручки, загукав: «Де-є-є, де-є-є» — і побіг шукати слоненятко.

Вони розповіли Венді про графа Мілевського, про його пригоди, палац і колекцію картин польських художників, справу імпресіоністів про всяк випадок делікатно оминули. Венді зачудовано слухала, коментуючи розповідь англосакськими ахами й охами. На жаль, коли сказали, що шукають сліди графа, безпорадно знизала плечима. Не чула про горища, підвали, архіви зі старими документами, жодних картин тим більше не бачила. Стіни в кімнатах і коридорах були оздоблені знімками Хорватії з листівок, десь також бачила якусь графіку або малюнки вугіллям, важко сказати, бо вона на цьому не розуміється. Але точно жодного живопису.

— Вам слід поговорити з моїм чоловіком, — сказала. — Я дивлюся за малим, але він, коли не може писати, ходить коридорами, мабуть, у кожному кутку тут побував, навіть у порожньому басейні уже був. Якщо тут щось є, то він точно це бачив. До того ж, я погано знаю хорватську, а він може зателефонувати до власників, може, вони щось знають.

Чарлі покінчив із супом, покінчив також зі слоненятком, дурів тепер у найвіддаленішому від них кутку свого променадника, раз-по-раз розганяючись і вдаряючись в оббивку спинки одного зі стільців, що становили загорожу. Це могло здаватися веселою дитячою грою, проте нею не було. Чарлі вдаряв в одне й те саме місце, і важкий стілець за кожним разом пересувався на міліметр. Малюк реалізовував план утечі з наполегливістю в’язнів, які ложечками проколупують залізобетонні стіни.

— Іноді я його боюся, — тихо промовила Венді. — Ніби бігає й сміється як будь-яка дитина, але ніколи насправді не бавиться. Він утілює якийсь план.

— А ми можемо порозмовляти з чоловіком? — запитала Ліза.

— Чоловік зараз працює. — Венді уникала їхнього погляду, і Анатолю стало ніяково.

— А він матиме колись перерву? Ми не заберемо багато часу, зрозумійте, будь ласка, у нас за плечима довга подорож, і якби вдалося хоч на хвилинку…

— Чарлі!

Зірвалася й кинулася притьмом через їдальню, бо хлопцеві вдалося врешті пересунути стілець настільки, щоб вирватися на волю.

За хвилину повернулася, тримаючи на руках дитину, що звивалася й несамовито репетувала. Малюк був у розпачі, що йому вкотре зіпсували його план підкорення світу.

— У мене пропозиція, — мовила Венді. — Желько працює в іншому будинку, щодня має перерву з дев’ятої до дванадцятої ранку. Залишіться до завтра, в нас тут зо три сотні кімнат, тож місце є. Кухня оснащена, бар, щоправда, зачинений, але я маю пляшку віскі на чорний день. А протягом цього часу ви можете роздивлятися тут і гуляти по острову. Що скажете?

Звісно, погодились, попри те що незалежно одне від одного пригадали собі всі горори про червоні трактири.

— За однієї умови. — Венді мовила це таким тоном, що навіть Чарлі припинив пручатися у її руках. — Ви не будете заходити до старого будинку на пагорбі й узагалі не будете до нього наближатися. Обіцяєте?

Пообіцяли, хоча обоє одночасно подумали, що, може, все-таки ліпше було б повернутися до Ровіня на вечерю й нічліг.

Проте залишилися.

11

Була в жахливій депресії. На вечерю знову замовила шматок торта «Захер». Сподівалася, що це їй підніме настрій, але не підняло. Колупала виделкою ледь початий десерт і не могла полишити думку про те, що почувається старою, самотньою й непотрібною. Старосвітська видовжена ресторанна зала готелю «Відень» була порожня, якщо не брати до уваги офіціантку, що нудилася за стійкою бару. Не могла позбутися думки про те, що візит до столітньої жінки — єдине, що чекає її на Святвечір. У чужій країні, в чужому місті, в товаристві цього паразита, який мав бути коханням її життя і присутність якого тільки посилювала болісне усвідомлення, що все назавжди втрачено.

Не завершили своєї розмови вчора, не завершили сьогодні. Кароль пішов до знайомих, а вона залишилася, пославшись на головний біль. Сама не знала чому. Не хотіла бути серед людей? Не хотіла бути в товаристві Кароля? Чи, може, панічно боялася того, що вони могли б завершити розмову?

Повинна була зателефонувати до батьків, але не мала сили вислуховувати претензії і докори. Тим паче, що всі вони були обґрунтованими, донька з неї була така сама нікудишня, як і наречена. Мабуть, матір з неї також була б нікудишня. Мала бути якась причина, через яку найближчими їй істотами були німі постаті зі старих полотен. Добрі друзі, які завжди охоче виражають мовчазне схвалення з-під лаку. Саме такі, яких вона потребувала.

Грюкнули вхідні двері біля рецепції, повіяло холодом. Почула кроки чоловіка, який енергійно біг сходами, голосно насвистуючи знайому мелодію. Намагалася згадати, що це було, мелодія асоціювалася з телебаченням, чоловіком у темних окулярах, чорно-білими польськими фільмами.

Насвистування вже затихло десь у коридорах готелю «Відень», коли нарешті все стало на свої місця. Ну звісно, що ж іще міг насвистувати цей негідник, як не безсмертний шлягер Гемара.

Як там було? Хвилину копирсалася в пам’яті.

Якось, може, іншим разом, та сьогодні ні… на, на, на, на, щось там, щось там… сьогодні неможливо… Дні стають чимраз коротші, може, завтра чи позавтра, та сьогодні точно ні.

Розгнівана, різко відсунула від себе тарілку й підвелася, твердо вирішивши наздогнати Кароля Бознанського й різко сказати йому, що вона думає про його