Читати книгу - "Безцінний"

На другому плані стояла велика, химерно прикрашена ялинка. Її верхня половина була закидана прикрасами, наче хтось хотів якнайшвидше позбутися цього клопоту. Натомість нижня свідчила про ретельну скрупульозну працю: кульки були розміщені симетрично, а паперові гірлянди розвішані, як у вітрині крамниці. Лоренц подумала, що це, мабуть, справа рук на вигляд десятилітнього набундюченого хлопця, який у своєму кумедному мундирчику з конфедераткою стояв біля ялинки з таким зосереджено-серйозним виразом обличчя, ніби ніс варту на найважливішій ділянці фронту.

Хлопець був єдиною поважною постаттю на знімку, решта присутніх мали веселий вигляд, так ніби фотосесія затягнулась і їм важко було зберігати серйозність. З лівого боку сиділи дві статечні пари віком близько п’ятдесяти з гаком років. Усі четверо — з комічно стуленими вустами, щоб не вибухнути сміхом після вдалого жарту: «Бо пан фотограф уже справді не має часу на такі витівки». З другого боку столу сиділа радісна молодь у віці близько двадцяти-тридцяти років, яка абсолютно не намагалася приховати веселощів, сміючись до сліз.

Цікавий знімок, подумала Лоренц. Ще б знати його історію.

— Те, що ви бачите на цій фотографії, — вимовив «фотограф’ї», — це традиційне єврейське Різдво, Львів року Божого 1931-го.

— Ти приколюєшся? — запитав Кароль.

— Аж ніяк. На звороті оригіналу є дата.

— Я кажу не про дату. Традиційне єврейське Різдво? Запалюють суботні свічки, а потім діляться облаткою і співають колядки?

— Що я можу зробити? Це Львів, тут усе було можливе. Ялинка, грудень, Різдво. А за столом майже самі євреї. Польські, католицькі євреї.

Кароль сховав обличчя в долонях. Лоренц вирішила, що обговорювання національних і релігійних уподобань мешканців Львова нікуди їх не приведе.

— Просто розкажи, хто ці люди.

— Гаразд, — мовив Сергій. — Кажу, хто є хто. Гадаю, що вам усі ці прізвища знайомі більше, ніж мені.

Вони одночасно глянули на українця, а потім перезирнулися. Жодне обличчя не видавалося їм знайомим.

— З лівого боку сидять подружжя Гешелесів та Лемів, рідня. Це помешкання, як і вся кам’яниця, належало саме Лемам. Самуель Лем був відомим лікарем, здається, отоларингологом, але я можу помилятись, — Сергій вибачливо подивився на них. — Даруйте, я мав лише півдня на пошуки.

Лоренц приязно кивнула головою, при цьому думаючи, що коли хтось у всьому світі й заслуговує на звання спеціаліста, то саме Сергій. А це був лише початок чудових новин.

— Хлопчик з обличчям або майбутнього генія, або майбутнього серійного вбивці — це син лікаря, малий Стасик Лем, як бачите з форми, саме почав ходити до гімназії.

— А ці дві пари?

— Чоловік з вусами — це Маріан Гемар, поет, досить відома тут особа, він дуже любив Львів. Син пана й пані Гешелес і двоюрідний брат Стася Лема. Знаєте, мені про нього розповідали батьки. Батько як напивався, завжди співав, — Сергій почав мугикати собі під носа: — Як розквітне знову білий бузок… з кришталю роси, з туманів духмяних… — Лоренц була вражена, Сергій так вдало наслідував Мечислава Фоґґа[84], ніби практикувався роками. — В парку під платаном… пані сяде з паном… і так далі, і так далі, не має значення, — відкашлявся, засоромившись. — А оцей усміхнений красунчик біля Маріана — це його великий приятель, а водночас особа, яку ви шукаєте, доктор Генрик Ашкеназі.

Зоф’я і Кароль одночасно схилилися над фотографією, прізвище подіяло на них як магніт.

Генрик Ашкеназі, людина-привид, існування якого більшість істориків ставили під питання, оскільки всі скупі перекази, що з’являлися про нього в джерелах, створювали образ радше героя легенди, аніж людини з плоті й крові.

У Швеції Лоренц розповіла їм про нього все, що їй вдалося видобути із закапелків пам’яті.

Нібито був сиротою, вихованцем єврейського дитячого будинку у Львові. Але чи був він євреєм? Може, був поляком чи українцем, залишеним на сходах сиротинця. Хтозна.

Нібито став дуже багатим у дуже молодому віці. Це було одразу після здобуття Польщею незалежності. Хтось припускав, що він заробив на торгівлі з росіянами. Хтось — що з німцями. Ще хтось запевняв, що він був молодим коханцем і протеже якоїсь багатої аристократки з кресів[85], яка заповіла йому маєток. Дехто вважав, що він був високооплачуваним радянським шпигуном.

У кожному разі в певний момент чоловік з’явився на арені довоєнної Польщі як доктор Ашкеназі. Пов’язаний зі Львовом фінансист, промисловець, любитель мистецтва. Часи були дивні, майже як дев’яності роки двадцятого століття після падіння залізної завіси, коли невідомо звідки з’являлися можновладці, фінансисти, багатії, бізнесмени, що одного дня торгували трусами, а наступного — підводними човнами з атомними двигунами.

Польща двадцятих років була така сама — пора чудес і див, тоді було можливе все. Навіть доктор Генрик Ашкеназі.

Було відомо, що у Варшаві він мешкав за найпрестижнішою у місті адресою — у Кам’яниці під Гігантами на Уяздовських Алеях, у найпрезентабельнішій частині міста, в самому центрі серед помпезних кам’яниць, палаців і парків. Але також мав — бо як же інакше — замки в Україні, Італії та Франції. В одному з них він міг зберігати свою казкову колекцію мистецтва. І що ж у ній було?

Збереглося свідчення відомого довоєнного мандрівника й журналіста Едмунда Міколейки, який у середині тридцятих, дещо у стилі Ваньковича, блукав кресами, намагаючись у репортажах передати дух часу, землі й людей. Письменником він був незрівнянно гіршим за Ваньковича, і його графоманський екзальтований доробок не витримав випробовування часом, але один фрагмент був цікавий. Міколейко описував візит до львівської резиденції доктора Генрика, відомого варшавського фінансиста, віце-голови Варшавського облікового банку. — Схвильовано розповідав, що під страхом погроз мусив присягнутися, що не опише й нікому не розповість, де конкретно розташована резиденція і що саме він у ній побачив. А були там «і роботи старих майстрів з Голландії, і найкращі полотна польських художників, яких ніде більше не побачиш, а також незвичні французькі картини, які могли похмурого осіннього дня осявати розкішні інтер’єри докторського замку, так ніби йому вдалося схопити ясне сонечко, в клітці замкнути й під сповненим орнаментів склепінням повісити».

На жаль, це одна з двох наявних чітких згадок про колекцію доктора. Друга принаймні була позбавлена баласту міфоманії і графоманії, оскільки походила з архіву Національного музею у Варшаві. Це була офіційна розписка, яка свідчила, що в 1938 році «Високошановному панові директору, доктору Генрику Ашкеназі повернуто три шедеври А. Геримського, люб’язно позичені шановним паном на виставку митця».