Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Я тяжко проковтнула, кидаючи погляд на дівчину.

Розумієш? Ні, Кіро, навряд... Навряд ти думала про те, про що думаю я. Про те страшне, що я не можу назвати навіть подумки, не те що вголос. Навряд чи життя ставило тебе перед таким вибором. Навряд чи ти була самотня. Навряд чи ти була бідна, як церковна миша. Навряд чи ти була така розбита, розчавлена, майже знищена коханою людиною...

- Ти маєш сказати йому. - Через час опускаючись на стілець поруч зі мною, і ставлячи на стіл дві чашки м'ятного чаю, твердо промовила Кіра.

– Ні. - Це було перше слово за довгий час, і вийшло воно таким жалюгідним, глухим і болючим, що нещодавно висохлі сльози знову підступили до очей. - Не хочу. - Додала я хрипко, скривившись. Кожен рух давався насилу, язик ледве повертався в роті, а очі так опухли, що все навколо мені бачилося через неприємну пелену. Я обхопила себе руками та стиснулася.

- Але ти повинна. Він має право знати. Це його стосується. – заперечила Кіра, нахиляючись до мене.

Гіркий смішок вирвався з мого рота.

Стосується. Має право знати. Він ні на що не має прав…

- Він був під кайфом, коли зробив мені цю дитину. - Раптом, несподівано для себе, зізналася я. Не хотіла цього – знову вивалювати на дівчину купу чужого непотрібного бруду, знову втягувати її у чужі проблеми. Не хотіла виставляти у невигідному світлі її друга. Але чесно кажучи… я так утомилася турбуватися про інших. Я так втомилася, і мені було так погано, що чужі почуття зараз мене майже не хвилювали. - На мою думку, йому в той момент було абсолютно пофіг хто там під ним бовтається. Йому просто треба було потрахатись з кимось. - З гіркою злістю додала я, втерши носа рукавом. – По-моєму, йому взагалі на мене начхати…

- Але це не так! – широко розплющивши очі несподівано різко вигукнула Кіра, дивлячись на мене, як на божевільну. - Як ти можеш так казати? Ти сама пішла, сама всіма можливими способами переховувалась, уникала зустрічей… Ти не дала йому шансу навіть поговорити з тобою!

- Про що говорити? Про що, Кіро? - Вимучено простягла я, насилу складаючи літери в слова. Кожне слово дряпало горло, відбирало енергію, завдавало біль. - Він хотів вигнати мене. Погнати як набридлу собачку. Він використав мене. - Знесилено закінчивши, я закрила обличчя руками, не бажаючи і не маючи більше сил на якісь слова, дії, емоції.

Досить про нього. Будь ласка. Не можу. Не можу думати.

Та й нема чого.

Усі ці діалоги я давно прокрутила у своїй голові. Давно відповіла сама собі на всі запитання. Давно сама себе переспорила.

Мені не було про що з ним говорити. Йому не було чого мені сказати.

Нічого, крім болю, ця розмова не принесла б. А болю й так було надміру.

- Гаразд. - Раптом здалася Кіра. - Добре, - додала швидко, і сьорбнувши чаю, якось поспішно встала з-за столу, - як скажеш. Зараз мені треба з'їздити до фонду, вирішити кілька питань. А ти вложи, будь ласка, Тишку спати. Та й сама теж… ляж поспи. А ввечері поговоримо, гаразд? - Кіра глянула запитально, і я повільно кивнула.

На метушню з малюком у мене зараз не було жодних моральних сил, але відмовити дівчині я просто не мала права. Я була її вічною боржницею – постараюсь відшукати в собі залишки сил на таку дрібницю.

Я змусила себе випити чай, випроводила Кіру. Потім нагодувала Тихона і почитала йому перед сном. Хлопчик заснув швидко, а я ще довго сиділа біля його ліжечка, слухаючи його мірне сопіння, і розглядаючи риси миловидного дитячого личка.

Це диво. Просто диво. Дивовижне та прекрасне. Створення життя. Саме життя.

Цього чудового хлопчика могло не бути на цьому світі.

Мене могло б не бути.

Усі ми – результат чийогось непростого рішення. Вольового. Сильного.

Моя мама могла вибрати легкий шлях – позбавитися мене, жити запланованим життям, вчитися, дружити, закохуватися, створювати справжню сім'ю, лікувати людей, подорожувати. Та що там, вона могла б просто жити. Вона була б жива зараз, якби прийняла інше рішення.

Але вона обрала нове, маленьке, чарівне життя. Віддала за неї своє.

Чи маю я право сумніватися? Чи маю право вибирати?

І як вибирати, коли всі варіанти так чи інакше ведуть до катастрофи?

Я нічого не зможу дати цій дитині. Нічого. Я просто зламаю йому життя.

За іншого вибору – остаточно зруйную себе.

Тож саме такий переді мною і стояв вибір: одне зламане життя чи два.