Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— Що ти збагнув?

— Причину мого руйнівного сумніву, моєї самоти. Де корені абсурду буття? В нашому прагненні до ілюзорності, до видимості, до шкаралупи явищ і подій. Послухавшись вогню, я запалив кільцеве багаття і викупався в ньому...

— Викупався?

— Атож! Чарівне дійство. Мов дикун, я танцював у пломінному колі, відчуваючи, як згорає павутина психічного абсурду, як рушаться заслони вікових стереотипів, нагромаджених у глибинах підсвідомості. Душа опромінилася новим, простим, життєдайним розумінням того, що людина — самотворящий потік вогню, а не тіло, заковане в міру, число й вагу...

— І все-таки... небезпечна мова вогню, — зітхнула Гейя, підкидаючи галузки в багаття. — Мені ближча мова землі, води, трави...

— І там — вогонь, Гейє, — засміявся Радан. — У кожній динаміці — вогонь. Тільки ми його не відчуваємо...

— Я розумію. Знаю, що всюди вогонь. Але ж в квітах, травах, у воді — він творящий, а не руйнівний...

— Звідки ми знаємо? — пильно глянув на дівчину учитель. — Хіба наше життя не руйнує тканину іншого життя — трави, плоду, тварини? Хіба в кожній клітині тіла не кричить якийсь в’язень, котрий став підвалиною для об’єднаного організму?

— Ти ніколи так не говорив з нами в школі, — здригнувшись, прошепотіла Гейя.

— Повна правда — тяжка, — кивнув Радан. — Але її треба знати, раніше чи пізніше... Треба знати, дівчинко...

— Повна правда — тяжка, — повторила Гейя задумливо. — Як це може бути? Адже правда — це пра-веда, істинне знання?! Хіба знання може обтяжувати?

— Ще й як! — усміхнувся Радан. — Прадавні мудреці збагнули той тягар тисячоліття тому. Нагадаю тобі слова з «Книги Еклезіаста»: «Хто примножує знання — той примножує скорботу...»

— Пам’ятаю. Ми вивчали уривки з цього твору. Проте все те ковзнуло по свідомості, не зачепивши її...

— Нас вражає лише те, що тотожне з власним досвідом, — підтвердив Радан. — Буйна, радісна дівоча стихія хіба може резонувати на сум та печаль зневіреного чоловіка, котрий все уже випробував... і ні в чому не знайшов сенсу?..

— І все-таки... правда життя повинна бути радісна! — вперто не згоджувалася дівчина.

— Правда повного життя, — підкреслив учитель, підкидаючи ще пучок хмизу до вогнища. Багаття жадібно загоготіло, постать учителя в сувоях сизуватого диму заколихалася. — Ти втямила, про що я кажу?

— Не відаю. Що означає — правда повного життя ?

— Це ж дуже просто. Живе все. Проте одна справа буяти в повну силу, насолоджуватися розквітанням, віддаванням, обміном... а інша справа... скажімо, потрапити на зуби хижака, нидіти від самотності, знемагати від хвороби...

— Так це ж окремі відхилення від буяння Древа Життя, — здивовано мовила Гейя. — Люди спроможні долати таку патологію, недугу...

— Я маю на увазі не окремі відхилення, а весь потік того життя, в яке ми входимо часткою...

— Тобто?

— Ти знаєш про гіпотезу Юрія Гука, астробіолога двадцятого віку?

— Про згасання в минулому другого сонця — Люцифера?

— Так.

— Знаю. Мене хвилювала ця космогонічна картина. Вона тривожна і зловісна...

— Пращури знали про катастрофу в нашому зоряному регіоні. Вони відобразили її в розмаїтих міфах та легендах. Проте реальність незмірно перевершувала містичні казочки. Раніше все зводилося до морально-етичних концепцій: гординя Першонародженого Архангела, повстання супроти Творця, битва у небі, поразка повстанця, його злостивість на людей — нових улюбленців Бога...

— А насправді?

— А в реальній динаміці Космосу все незмірно простіше й грізніше. Катастрофа цілих Всесвітів, деформація Континууму, тобто Цілості, а відтак — дегенерація Буття. Тобто все, що нас оточує, ніби спотворене порушенням тканини міжзоряного тіла. Космос — у лихоманці...

— Ти щось жахливе оповідаєш, учителю. Чому ж навіть в школі другого циклу нам не відкривають правди?

— Я ж сказав тобі — повна правда тяжка. Хіба може кожна свідомість її витримати? Якщо визнати цю тезу про катастрофу Цілості, тоді кожен збагне, що він — лише тінь справжньої реальності, лише хвилька Океану, лише карикатура Істини. Гай-гай! Ми ще досі тримаємося зарозумілості й гордині, як рятівної машкари, боїмося збагнути, що потрапили в космічну пастку, з котрої вибратися можна лише страхітливою ціною... буквально здираючи шкіру на собі, зрікаючись самих себе... таких, як ми є тепер...

— Інтелектом я ніби розумію... але почуття моє протестує. Чому, учителю? Хіба почуття не відображають реальності? Ось над нами зоряне колесо. Яке воно гармонійне, величне, урочисте. Ним милувалися сотні поколінь. Воно заспокоює, заколисує, втішає. Ніби промовляє: живіть спокійно в Земній Світлиці, все добре, все гаразд... я охороняю вас, ви мої діти...

— Голос Урана, правічного коханця Геї, — засміявся Радан. — Все правильно, дівчинко. Така його одвічна пісня. Ти — донька Землі, в кожній клітинці жіночого єства клекоче жадоба подарувати для Урана нового титана. Тому жіноче єство консервативне, воно не хоче слухати тривожних попереджень. Навіть у в’язниці, в ущелині гірській, з якої нема виходу, доньки правічної Єви залишатимуться самі собою...

— Хіба це погано?

— Прекрасно. Проте сини Уранові повинні ще й знати, де вони знаходяться: в надійному домі, що опирається на монолітний фундамент... чи серед обвалу? Що станеться з поколіннями, що їх ми плекаємо на радість і втіху? Будуть вони щасливі чи щезнуть в апокаліпсичному вогні?

— Навіть тепер так ставиться питання? — вражено запитала Гейя. — Тоді, коли Планета демілітаризована й об’єднана?

— Об’єднана Земля — лише можливість рятунку, — заперечив Радан. — Люди не вельми хочуть бачити небезпеку відкритим оком. Помізкувати про неї у вільний час — будь ласка... А палити нею мозок і день, і ніч — таких подвижників негусто!

— І все-таки... який же вихід, учителю? Мені ближчий шлях