Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

«гейців» — людей, котрі бачать рішення у беззастережній любові до Землі-Геї... А ти, я це відчуваю, обрав принципово іншу стежку...

— Так, — печально підхопив учитель. — Ти вгадала. Я цілковитий «раєць», прихильник вічного сонячного Батька — Ра. Рішення на Землі не може бути віднайдене. Бо й сама вона — теперішня наша Планета-Мати — тільки Огризок Вічної Геї, міфічної Великої Матері. У космічному вихорі катастрофи, що несе нас у безодню Чорної Діри, або Князя Пітьми, як називали сколапсованого Люцифера в минулому, ми розсипані, роздроблені, розгублені, розпорошені. Спотворено все: знання, відчуття, космоісторія, мета, сенс Буття. Всі критерії — змішані. Тому єдине рішення — вирощувати небувалі крила для якогось чаклунського польоту, не лише зоряного, а буквально — понадзоряного. Про це казав ще Джордано Бруно... Пам’ятаєш? «Крізь стрій світил я прагну в Безкінечність... Чумацький Шлях — внизу — я залишаю іншим...» Вражаюче прозріння: навіть зоряно-галактична структура буття для нього — бар’єр, що його треба подолати...

— А Земля? — ніби в забутті, прошепотіла дівчина, заплющивши очі. — Ось в моїй уяві... міріади квіток, росинок на траві, метеликів над луками, над садами... Спів соловейка... Сміх дитини... Що з ними станеться? Куди все це подінеться... після чаклунського, як ти сказав, польоту?

— Ах ти моя дорога ученице! — жартівливо засміявся Радан. — Куди ж може подітися будь-що? Якщо ти дивишся в спотворене дзеркало... і звикла до каліченого власного зображення... то що з ним станеться, коли розбити дзеркало ?

— Ти хочеш сказати...

— Саме так! — підхопив учитель. — Ти нарешті зможеш побачити, пізнати, збагнути свою правдиву подобу, віднайти правду і повну, й радісну !..

— Твоя модель метаморфози, повної зміни логічна, але... страшна. Невже ти вважаєш, що лише такий нещадний щодо себе шлях суджено людині?

— Я не знаю іншого шляху, Гейє, — суворо сказав Радан. — Хіба наша гідність мислячих істот дозволить гратися з Космосом в піжмурки?

— А якщо ти... і всі «райці» помиляються?

— Ми не бачимо альтернативи...

— Тоді це політ... без повернення?..

— Атож! Це ти гарно сказала. Один молодий «раєць» навіть пісню таку склав: «Політ без повернення». Хочеш — заспіваю тобі...

— Заспівай, учителю, — сумовито мовила дівчина. — Тим більше що ми ніколи не чули твого співу...

Радан підвів лице до зірок і проказав речитативом першу строфу:

Давня казка говорить, що в небі живуть Легендарні крилаті створіння. Старші птахи дітей споряджають у путь І дарують летюче уміння... Гей, далекий політ Понад війни, і горе, і терни! Новий світ, дивний світ Просить в ниву посіяти зерна! Вічносутнє крило Хай не втомиться понад віками, Путь назад замело Ураганами літ і зірками...

— Страшна уява, — озвалася Гейя. — «Путь назад замело ураганами літ і зірками...» Цілий Космос для автора пісні — немов курява на шляху...

— А хіба не те саме казав Джордано? — Радан рішуче звівся, глибоко вдихнув пахощі дніпровських лугів. — Пора, дівчинко. Дякую тобі за цей чудовий вечір.

— І все? — дзвінко запитала Гейя, встаючи з каменя.

— Що все? — розгубився учитель.

— Ти розкрив переді мною безодню. І чим я тепер заповню її?

У голосі дівчини чулося страждання. Він взяв її за руку, допоміг зійти до стежини. Довго йшли мовчки. Нарешті, коли з-за круч замиготіли вогні Трипільської школи, Радан сказав:

— Пробач, люба Гейє...

— За що, учителю?

— Не стримався. Мені здалося, що ти...

— Що?

— Могла б... полетіти... І тому я так відверто розмовляв. Те, що витримує віковий дуб, стає руйнівним для десятилітнього деревця...

— Буває, що буря ламає навіть правічного дуба, — помовчавши, відповіла дівчина, — а однолітня очеретина лише гнеться перед тією силою... та й знову випрямляється...

— Ого! Ти глибоко мислиш, — схвально підхопив Радан. — Справді так. Свідомість, не виснажена інформаційним самумом, юна, щира душа... спроможна витримати найтрагічніші несподіванки... Вона ніби переступає понад ними, дивлячись за обрій... От я й гадав...

— Що я збагну тайну польоту?

— Так.

— Без повернення?

— Іншого шляху нема...

— А якщо знайдеться?

Радан зненацька зупинився, взяв її руки в свої долоні. Зазирнув у очі, що мерехтіли вогниками зірок.

— Спробуй знайти... інший шлях...

— І що тоді? — пошепки запитала дівчина, тремтячи всім тілом.

— Якщо той шлях буде такий же безмірний і величний, як зоряний... і надзоряний... підемо разом по ньому...

— Я спробую, учителю. Я шукатиму...

...

Спогади, спогади.

Болісні, пекучі, невблаганні.

Пізніше, лишившись на самоті, Гейя картала сама себе: «Шукачка нового шляху. Хвастуха. Кому вирішила перечити? Всесвітньовідомому учителеві, котрий вже все думав-передумав! Хвалилася синиця море запалити. Чому в мене вирвалося те необережне слово? А тепер він зневажатиме мене, не сприйме серйозно...»

Та минали дні. І дівчина спокійніше згадувала незабутній вечір. Зрештою, вона лише на початку шляху. В кожного свій неповторний вибір. Унікальна життєва стежечка. Навіть найдосвідченіший ботанік, проходячи по квітучому плаю, не може помітити всіх травинок, билинок, комашок, метеликів, джмелів, ящірок, камінців... Чому б мені не віднайти чогось небувалого, такого, про що він не догадується? Та й не лише