Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

то була пісня? Здається, про тишу... Справді, думки про нього чомусь асоціювалися з мовчанням, з тишею. Мріялося лише одне: вона й він ідуть понад нескінченним берегом блакитної ріки, тримаючись за руки... і мовчать, мовчать... Лише хвиля їм щось промовляє, лише сива тирса-ковила шепоче ніжні слова напуття, тільки ласкаве сонце пестить задумливі лиця. А про що говорити, коли серце співає?

Вона співала свою імпровізацію про коханого, і луна далеко розкочувалася понад принишклим плином Дніпра.

Мабуть, її туга й надія покликала улюбленого учителя на берег ріки, бо саме в той вечір вони зустрілися. Дівчина вигулькнула з-за кручі, доспівуючи останній куплет, а Радан стояв на зеленому горбику, освітлений призахідним сонцем, і прозоро-зелені очі його іскрилися. В руках вихователь чомусь тримав пучок хмизу, зібраного понад берегом. Побачивши дівчину, він розгубився. Потім, опанувавши себе, привітався і запитав:

— Сама написала пісню, Гейє?

— Сама, — кивнула дівчина, паленіючи від хвилювання.

— Чудові слова...

— Тобі подобається, учителю?

— Дуже. Тиша — вічна таємниця святих і пророків...

— І закоханих теж, — осмілилася додати Гейя.

— Можливо, — помовчавши, озвався Радан. — Я не вивчав цієї проблеми...

— Проблеми? — дивно перепитала вона.

Він закашлявся, нічого не відповів. Розгублено тримав хмиз, ніби не знаючи, куди його подіти. Дівчина виручила його, запитавши:

— Ти хотів розпалити вогонь?

— Так. Дуже хотів, — зрадів учитель.

— Я теж люблю живий вогонь.

— Тоді давай разом запалимо багаття... Послухаємо його, помилуємося...

— Послухаємо? — перепитала дівчина, дивуючись.

— Атож. Хіба ти ніколи не розмовляла з вогнем?

— З вогнем — ні. З квітами, з травами, з хмарами розмовляла. З далекими зорями — теж. А з вогнем не доводилося...

— Тоді допоможи назбирати побільше хмизу. Спробуємо почути прадавнього Агні...

Заінтригована Гейя метнулася по кручі, ламаючи сухе галуззя в заростях верболозів та соснових посадок. Незабаром на обраному Раданом горбику виросла чималенька купа хмизу. Учитель склав дрова на лисій глиняній площині, де хтось нещодавно палив багаття, притягнув два плоскі камені. Запросив дівчину сідати.

Сонце сіло за обрій. В зеніті зажевріли зірки.

Радан чиркнув запальничкою. Малесенький вогник торкнувся хмизу, затанцював на сухенькому гіллі, вихопився вгору, весело заспівав.

— Чуєш? — шепотом запитав учитель, дивлячись на смагляве личко дівчини крізь пасма прозорого диму.

— Чую, — майже подумки відповіла вона.

— Що ти чуєш?

— Несказанне...

Радан замислився над її словами. Зосередившись на багатті, мовчав. Інколи підкидав нові порції хмизу. Потім зненацька порушив мовчання:

— Хочеш — оповім, як я вперше почув мову огню?

— Дуже хочу, — загорілася дівчина.

— Було це давненько. Мабуть, літ п’ятнадцять тому...

— Мені було лише два роки, — озвалася Гейя.

— Так. — Учитель пильно глянув на неї, з притиском зауважив: — А мені — двадцять...

Вона промовчала, ніби й не помітила того притиску.

— Сталося так, — вів далі після паузи Радан, — що я потрапив у полон самоти і сумніву...

— Самоти? Поміж мільярдами людей?

— А хіба ти сьогодні не прагнула до самоти? — в тон їй запитав учитель.

— Прагнула, — згодилася вона. — Тільки цей стан для мене — благо, а не полон. У самоті — я не самотня.

— Парадокс, але прекрасний, — засміявся ласкаво він. — Ну, гаразд. Я заплутався. Та самота, що її я відчув тоді, була агресивна, руйнівна. Не буду торкатися причин, не це головне. Я облишив товариство, батьків... покинув школу третього циклу... це біля Львова... і поїхав до Чорногори. Все на світі обридло, здавалося немилим, безглуздим, марним...

— Багато дітей відчувають цей стан, — озвалася дівчина.

— Так. У мене це сталося в достатньо зрілому віці. Далеко не дитячий комплекс. Ніби хтось прокинувся в мені — мудрий, тисячолітній, всерозуміючий... І я побачив світ як товпище тіней, як лаштунки смішного спектаклю. Я почав глибоко розуміти світових песимістів — від Будди до Шопенгауера, від Еклезіаста до Лермонтова. При всій ознайомленості з аргументами видатних чи навіть геніальних мислителів моя душа не могла розшукати сенсу в дальшому проживанні, в тілесному бутті. Інколи здавалося, що хтось жорстокий і нещадний всовує нас у земні тіла, щоб катувати невинні душі, насолоджуючись невпинним потоком муки...

— Це в тебе, учителю, ніби з казок Гофмана, — зіщулившись, озвалася дівчина. Поглянувши на зоряне колесо вгорі, вона додала: — Ось тепер, коли бачиш міріади квітів або слухаєш плескіт дніпровської хвилі, не віриться, що таке відчуття може виникнути в юній душі. Двадцять літ... це ж лише початок шляху. Ти, виступаючи перед учнями, кожним слоном вселяєш в нас оптимізм, віру в небуденний сенс буттєвості... як же сталося, що сам потрапив у пастку?

— Може, тому я й маю право сіяти зерна оптимізму, — заперечив Радан, — що побував у лабіринті відчаю. Вогонь допоміг мені...

— Так, так. Ти обіцяв оповісти. Я слухаю...

— Заглибившись у Карпати, я вибрав невелику галявину поміж низькорослим кедрачем біля Сивулі. Вирішив беззастережно голодувати і, зосередившись, відчути голос Всесвіту, голос власного єства, не засмічений відлунням переповнених людьми долин. Рішення було безкомпромісне: або навіки залишитися там, розпрощавшись з тілесною шкаралупою, або розкрити в собі якийсь новий стан, котрий дав би радість існування...

— І тобі пощастило здобути те, що ти шукав? — схвильовано запитала Гейя.

— Зажди. Я все оповім. А втім, знаєш що? Трохи пізніше я написав поетичний діалог про те, що відбулося. Розмова з Вогнем. Увечері я запалив багаття, щоб зосередитися при ньому, і зненацька збагнув...