Читати книгу - "Джури козака Швайки"

Що може бути приємніше для серця, ніж спина нажаханого супротивника! Пустив тисяцький свого коня учвал, свиснув, не цілячись випустив стрілу — ще рано.

Дорога в’юнилася між шелюгою, що ставала дедалі вища й густіша. З’явилися перші водяні плеса. Козаки то щезали за закрутом дороги, то знову вигулькували перед татарські очі. І щораз ближче. Не тільки у тисяцького в радісному збудженні закалатало серце — його почали обганяти інші воїни, ще молодші, ще затятіші. А козаки — ось вони, майже поруч! Можна арканом дістати, можна шаблею стяти голову з плечей…

А козаки прогримкотіли вузенькою кладочкою з тонкого вориння — і розтанули в плавнях, наче їх і не було. Лише задній глузливо озирнувся на татар і махнув рукою. І від того помаху раптом заворушилося вориння на кладці і розповзлося перед носом переднього татарина.

То зачаєні в очеретах козаки дружно смикнули за мотуззя…

Передній ординець, навіть не встиг збагнути, що сталося — і з розгону шубовснув у грузьку трясовину. За ним горохом посипалися його товариші. За якусь хвилю уся передова татарська сотня бовталася в баюрі.

Сотня, що летіла за передовою, уздрівши небезпеку, різко смикнула за поводи, і коні стали дибки. Проте на них наступали інші татари, які ще не збагнули, що сталося. Зчинилася веремія.

І в цю мить з очеретів пролунав гучний голос Остапа Коцюби:

— Бий!

Тисячі стріл сипонули в татар. Голосно зойкнули поранені, пронизливо заіржали коні. Татари, відстрілюючись, почали розвертатися, проте в такій тісняві зробити це було нелегко.

А стріли летіли хмарами. Люті стріли, пущені з близької відстані, майже впритул. За лічені хвилини з першими нападниками було покінчено.

Саїд-мурза, оточений охоронцями, стояв на тому самому пагорбі. Він бачив, як перші сотні врізалися в очерети слідом за втікачами, як почала набирати розгін уся тисяча.

— Гарно йдуть, — шепотів Саїд-мурза. — Гарно…

Атож, сотні летіли темними розгонистими лавами і щезали у невидимому звідсіля проході між очеретами. Здавалося, ще трохи — і передні випірнуть аж ген біля Дніпра, де ледь-ледь синіють купи дерев.

І раптом сталося щось незбагненне. Остання сотня почала уповільнювати свій навальний біг і, врешті, зупинилася. Затим від неї відділилася темна цятка і полетіла, збільшуючись в розмірах, у бік Саїда-мурзи. Найближчі беки та охоронці тривожно перезирнулися.

Вісник вихором підлетів до пагорба. Його нажахане обличчя вкривали плями крові та бруду.

— Що трапилося? — гукнув Саїд-мурза, не чекаючи, поки вісник вибереться на пагорб. — Чому зупинилися?

— Засідка… — прохрипів вісник. — Заманили невірні в мішок. З трьох боків трясовина… А вони з за неї… б’ють.

— У-у, шайтан! — вихопилося у Саїд-мурзи. — А де Тагір-бек? Передай, що голову йому знесу, коли не проб’ється до Дніпра!

— Нема кому передавати… Загинув Тагір-бек. Один з перших.

Схопився Саїд-мурза за карк, начебто йому забракло повітря. Злякано відсахнулися найближчі нукери. А за мить над степом пролунав такий лютий вигук, що навіть коні прищулили вуха:

— Взяти! Усі вперед! Спалити плавні! Щоб і сліду не лишилося!

Друга тисяча, наче з пращі, рвонула до плавнів, за нею — третя. Інші, розгорнувшись широким віялом, подалися в обхід. Та біля плавнів довелося спішитися. Грузько, на конях не проїдеш. Он вже передні несамовито іржуть, намагаючись виборсатися з трясовини. А від пагорба все летіли посланці мурзи зі щораз жахливішими наказами.

Знехотя злізли ординці з коней і почалапали в очерети. Страшні козаки в плавнях, проте Саїд-мурза у гніві ще страшніший…

БИТВА У ПЛАВНЯХ

— Ну, почалося…— видихнув дід Кібчик. Він нетерпляче тупцяв перед берестком, на який щойно вибрався Вирвизуб. А той, приклавши долоню до чола, пильно вдивлявся в те, що відбувалося за плавнями.

— Втяглися в горловину, — доповідав він дідові. — Наздоганяють наших. Невже наздоженуть?

І він замовк.

— Ну, що там? — нетерпеливився дід Кібчик. — Та кажи вже, не тягни кота за хвіст!

— Зачекайте, діду, — відмахнувся Вирвизуб. — Здається, наші розтягли гатку. О, почалося! Ну й молодець же ти, Пилипе, що придумав отаке!

— Молодець… — пробурмотів Швайка, який стояв неподалік. — Хто придумав, а хто цим скористався…

Він не знаходив собі місця. Подумки проклинав і Вирвизуба, і діда Кібчика, і Остапа. Остапа — чи не найбільше. Ще б пак — адже це йому, Швайці, спало на думку, як можна винищити впень передовий татарський загін. Гадав, що саме йому цю справу й доручать, проте втрутився Остап Коцюба.

— Ні, товариство, — сказав він. — Доручіть цю справу мені. Зачекай, — зупинив він Швайку, який намірився було щось заперечити. — Звісно, раз ти це придумав, то повинен і завершити. Але ж ти в нас один. І не сперечайся. Загинуть десятки таких, як я, загинуть всі, хто є на цьому острові, — а ти повинен залишитися живим. Бо хто ж тоді оповіщатиме села про татарські напади?