Читати книгу - "Куджо"

— Правильно. Прекрасно! То де ж вона?

Вік глянув на під’їзну доріжку, ніби чекав, що там і справді з’явиться автомобіль.

— Викрадати змінну машину в Кемпа причин не більше, ніж викрадати «пінто» вашої дружини, — зауважив Мейсен. — На цій підставі «форд» можна було виключити заздалегідь. Тепер припустімо, що ваша дружина відвозить «пінто» в гараж до цього Кембера. Якщо Кембер дав їй якусь стару розвалюху, щоб мати на чому їздити, доки він полагодить її авто, тоді ми повертаємося туди, звідки прийшли. Де ця розвалюха? Тепер припустімо, що вона пригнала «пінто» до Кембера, а він сказав, що, аби його полагодити, знадобиться деякий час, а іншої машини в нього немає. Тоді ваша дружина телефонує комусь із друзів, і цей друг приїжджає її забрати. Стежите за моєю думкою?

— Так, звичайно.

— То хто ж цей друг? Ви дали нам список, і ми всіх їх попіднімали з ліжок. Це ще щастя, що ми їх застали: літо і все таке. Ніхто з них не казав, що підвозив вашу дружину і сина додому. Ніхто не бачив їх від ранку понеділка.

— Що ж, може, досить нам розводити балаканину? — сказав Вік. — Зателефонуймо до Кембера і дізнаймося напевне.

— Почекаємо до сьомої, — відповів Мейсен. — Залишилося тільки п’ятнадцять хвилин. Дамо йому можливість умитись і трохи прочуматись. Механіки зазвичай рано беруться до роботи. Він же на вільній зайнятості.

Вік знизав плечима. Усі ці дурні роздуми вели в глухий кут. Донна і Тед у Кемпа. Він відчував це всім своїм нутром, так само як знав, що це Кемп розгромив будинок і залишив сперму на їхньому з Донною подружньому ліжку.

— Звичайно, це не обов’язково мав бути друг, — міркував далі Мейсен, неуважно спостерігаючи, як цигарковий дим розвіюється в ранковому повітрі. — Тут можливі безліч варіантів. Вона залишає машину в Кембера і там натрапляє на когось, кого ледве знає, і той чоловік чи жінка пропонує місіс Трентон підкинути її з сином назад до міста. Або ж їх відвіз сам Кембер чи його дружина. До речі, він одружений?

— Так. У нього гарна жінка.

— Це могла бути вона, він чи будь-хто інший. Люди завжди охоче допомагають леді в біді.

— Ви маєте рацію, — погодився Вік, і собі закурюючи.

— Але все це також не має значення. Питання й надалі залишається відкритим. Де довбана машина? Ситуація ж не змінилася. Жінка й дитина лишилися самі. Їй потрібно купувати продукти, їздити на пошту і в хімчистку, вирішувати ще з десяток дрібних справ. Якби чоловік їхав усього на кілька днів чи навіть на тиждень, можна було б спробувати обійтися без авто. Але десять днів чи два тижні… це надто довго в містечку, де є лише одне нещасне таксі. Узяти машину напрокат. У такій ситуації хтось залюбки підігнав би їй машину сюди. Вона могла б зателефонувати в «Герц», чи в «Евіс», чи в «Нешнел» і попрохати доправити авто сюди чи до будинку Кембера. То де ж воно? Я знову повертаюся до того самого. На цьому подвір’ї мусила стояти машина, розумієте?

— Не думаю, що це важливо, — не погодився Вік.

— Може, й ні. Якщо знайдеться якесь просте пояснення, ми скажемо: «Боже, як же можна бути такими дурнями». Але дивним чином я зациклився на цьому питанні. Проблема була в голці? Ви впевнені?

— Сто відсотків.

Мейсен похитав головою.

— Навіщо їй узагалі ця морока з замінними чи орендованими машинами? Для людини, яка має інструменти й тямить у ремонті, тут роботи на п’ятнадцять хвилин. Приїхав і поїхав. То де ж…

— Цей клятий автомобіль? — змученим голосом закінчив за нього Вік. Світ перед очима хвилями то зникав, то повертався.

— Чому б вам не піти нагору й не прилягти? — порадив Мейсен. — Ви виглядаєте зовсім розбитим.

— Я не хочу засинати. А коли щось трапиться?

— Як будуть новини, тут буде кому вас розбудити. Скоро приїдуть ФБРівці встановлювати прослуховування на ваш телефон. Ці люди зчиняють такий шум, що розбудять і небіжчика. Тож не хвилюйтеся.

Вік був надто стомлений, аби відчувати ще щось, крім глухого страху.

— Гадаєте, це лайно з прослуховуванням якось допоможе?

— Краще мати і не скористатися, ніж не мати, коли воно знадобиться, — відповів Мейсен, викидаючи цигарку. — Відпочиньте трохи, і вам стане легше, Віку. І не заперечуйте.

— Гаразд.

Вік повільно рушив сходами нагору. На ліжку не було нічого, крім матраца. Він сам зняв усю постіль. Вік поклав зі свого боку дві подушки, роззувся й ліг. У вікно світило сліпуче вранішнє сонце. «Не засну, — подумав Вік, — просто трохи відпочину. Принаймні спробую. Хвилин п’ятнадцять або півгодини».

Та коли його розбудив дзвінок телефону, надворі вже стояв палючий полудень.

Випивши ранкову каву, Чаріті Кембер зателефонувала в Касл-Рок Альві Торнтону. Цього разу Альва сам узяв слухавку.

Він уже знав про розмову з Бессі минулого вечора.

— Де там, Чаріті, — сказав Альва, — від Джо не було ні слуху ні духу ще десь із минулого четверга чи близько того. Він привіз шину від трактора, яку був ремонтував, але нічо не казав про Куджо. Хоч я був би з радістю його погодував.

— Альво, ти не міг би сходити до нас подивитись, як там Куджо? Бретт бачив його в понеділок уранці, перед тим як ми поїхали до моєї сестри, і каже, що він виглядав хворим. А я навіть не знаю, кого Джо попросив його годувати.

І на манір усіх селян Чаріті додала:

— Мені не горить.

— Піду подивлюся, — погодився Альва. — Дай лиш нагодую і напою тих бісових квочок, і вже йду.

— Було б чудово, Альво, — з вдячністю сказала Чаріті й продиктувала номер телефону сестри. — Дуже тобі дякую.

Вони ще трохи погомоніли, в основному про погоду. Через постійну спеку Альва тривожився за своїх курей. Потім Чаріті поклала слухавку.

Коли вона зайшла на кухню, Бретт відірвався від своєї каші. Джим-молодший старанно робив на столі кола склянкою апельсинового соку і базікав зі швидкістю милі за хвилину. У якийсь момент протягом останніх сорока восьми годин він вирішив, що Бретт Кембер — якийсь близький родич Ісуса Христа.

— Ну що там? — спитав Бретт.

— Ти мав