Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Кіра стиснула губи, її рука підсвідомо сіпнулась, шукаючи опору. Вона не помітила, як пальці ковзнули до Максима й стиснули його долоню — міцно, але несвідомо, ніби тримаючись за якір. Максим не відсмикнув руку, лише глянув на неї, його погляд став глибшим, сповненим невимовного співчуття.

— Вона вірила, — продовжила Кіра, її голос тремтів, але набрав сили. — Казала, що можна знайти інший шлях. Що сила — це не тільки зброя і страх. Вона хотіла створити щось… справжнє. Але, мабуть, була занадто довірливою.

Максим видихнув, його цинізм повернувся, але лише як тонка оболонка.

— Світ — паскудне місце, це точно, — сказав він тихо, його голос був хрипким, але м’яким. — Але твоя мати, мабуть, була з тих, хто хоч раз його змусив здригнутись. Це не дурість.

— Після її смерті батько змінився, — додала Кіра тихо, її слова повисли в повітрі, важкі, як дим. — Він завжди був жорстким, але… після того став чимось більшим. Страхом. Контролем. Він завжди казав, що це для мого ж блага. Що світ не для таких, як вона. І що якщо я не хочу її долі — я маю стати сильною.

Максим спостерігав, як її плечі напружились, ніби від невидимого тягаря. Він не відводив погляду, його обличчя стало відкритим — без масок, без звичної іронії, просто чоловік, який слухав. Кіра глянула на нього, її очі спалахнули — не злістю, а викликом, але м’яким, майже ніжним.

— І ти вирішила довести, що він помиляється? — припустив він, його голос був низьким, щирим.

Вона стиснула його руку сильніше, цього разу свідомо, і глянула прямо — гостро, але без злоби.

— Я вирішила, що не дам йому вирішувати, ким мені бути, — сказала вона. Її голос звучав рівно, майже спокійно, але Максим відчув у ньому відлуння болю, що роками ховалось десь глибоко.

Вона опустила очі, відпустила його руку й знову взялася за пістолет, але тепер її рухи були чіткішими, впевненішими. Вогонь тріщав, відкидаючи довгі тіні на її обличчя, і Максим не став сперечатися. Він просто дивився на неї — без слів, без жартів, лише з розумінням. Перед ним сиділа не просто донька Астарота, а людина, яка шукала свій шлях, балансуючи між тінню батька й мрією матері. Їхні погляди зустрілись, і на мить час зупинився — жодних масок, тільки вони, тут і зараз.

— Я не слабша за нього, — додала Кіра тихо, ніби промовляючи це собі. — Просто мій спосіб вижити — інший.

Максим кивнув, його очі блиснули теплом, якого вона раніше не бачила.

— Твій спосіб кращий, ніж у більшості, — сказав він просто, без тіні цинізму. — Інакше б ти тут не сиділа.

Кіра злегка всміхнулась, її плечі розслабились, і вона видихнула, ніби скинувши частину тягаря. Вогонь тріщав між ними, але тиша була спокійною, живою.

Герман підвів погляд від вогнища, уважно подивився на Максима. Їхні очі зустрілись, і на мить запанувала тиша — без слів, лише легкий рух головою. Герман дав зрозуміти, що хоче поговорити наодинці. Максим кивнув, підвівся з місця поруч із Кірою й пішов за ним. Вони відійшли від вогнища, залишивши її за спинами, її силует тьмяно мерехтів у світлі полум’я.

Коли вони відійшли достатньо далеко, Герман зупинився, повернувся до друга й глянув йому прямо в очі. Його обличчя було твердим, але в голосі прослизнула нотка тривоги.

— Скажи чесно, Макс, — почав він тихо, перевіряючи, щоб Кіра не чула. — Ти сам віриш у те, що робиш, чи це через неї?

Максим насупився, відвів погляд у темряву, але не відповів одразу. Він стиснув губи, ніби зважуючи слова.

— Я роблю те, що треба, — сказав він нарешті, голос був низьким, але з ноткою невпевненості. — Вона тут ні до чого.

Герман хмикнув, схрестив руки на грудях, його холодна логіка різала, як ніж.

— Не вішай мені локшину, — буркнув він. — Я бачу, як ти на неї дивишся. І як вона на тебе. Ти можеш себе дурити, але не мене.

Максим застиг, його обличчя стало непроникним, але всередині щось ворухнулось.

— Я не хочу її тягнути за собою, — сказав він тихо, майже шепотом. — Але якщо я не піду, ми всі загрузнемо.

Герман глянув на нього пильно, його очі звузились, але голос став м’якшим.

— Ти ще нещодавно на неї дивився з недовірою, — кинув Максим, його тон був дружнім, але з легким викликом. — Чого тепер так переймаєшся?

Герман видихнув, потер шрам на щоці, ніби згадуючи щось старе.

— А ти нещодавно казав, що довіра — це привілей, — відповів він тихо, без злості. — І що далі, Макс? Вона тобі відкривається, а ти зараз йдеш, ніби боїшся того, чого ще не зрозумів.

Максим насупився, але не сперечався. Він повернув голову й подивився на Кіру — вона сиділа біля вогнища, її погляд був заглиблений у полум’я, пальці стискали пістолет, але думки явно блукали десь далеко. Її силует у мерехтливому світлі здавався крихким, але сильним водночас. Максим видихнув, його голос став низьким, щирим, без звичного цинізму.

— Я не знаю, Гер, — сказав він по-дружньому, по-справжньому. — Наче відчуваю щось, а наче й ні. Але вона… вона не така, як її батько. І те, що ми вперше за стільки часу помилились про людину… це міняє багато. Особливо мою філософію.

Герман глянув на нього, його холодна стриманість розтанула, і він кивнув — ледь помітно, але з розумінням.