Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Вона не просто донька Астарота, — додав Герман тихо. — Вона дивиться на світ інакше. І на тебе. Ти це бачиш?

Максим потер підборіддя, його погляд знову ковзнув до Кіри. Її обличчя, освітлене вогнем, було спокійним, але в очах тліло щось живе.

— Бачу, — відповів він, його голос був хрипким, але теплим. — І це лякає, бо я не звик.

Герман хмикнув, але цього разу без іронії — просто по-людськи.

— Тоді не прощайся з нею, ніби це востаннє, — сказав він, знизивши голос. — Не залишай їй відчуття, що ти йдеш назавжди. Вона тримається за тебе більше, ніж ти думаєш.

Максим кивнув, його губи скривились у слабкій усмішці — не цинічній, а справжній.

— Я не піду назавжди, Гер, — сказав він тихо.

Герман промовчав, але його погляд став м’якшим. Він легенько поплескав Максима по плечу — жест, який говорив більше, ніж слова. Максим кивнув, його губи скривились у слабкій усмішці — не цинічній, а справжній.

— Я не піду назавжди, Гер, — сказав він тихо. — І не залишу її з нічим. Обіцяю.

Він повернув голову й глянув на Кіру — вона сиділа біля вогнища, її погляд уже не був заглиблений у полум’я. Вона дивилася на нього, очі блиснули в тьмяному світлі, і їхні погляди перетнулись. Час завмер — вони затримались один на одному довше, ніж потрібно, без слів, без рухів. У її очах було щось невимовне — тривога, надія, сила, — і Максим відчув, як це пронизує його наскрізь. Вони розуміли один одного, не потребуючи мови.

Герман стояв поруч, мовчазний свідок, його холодна стриманість поступилась тихій згоді. Він не втручався, лише спостерігав, знаючи, що між ними відбувається більше, ніж вони готові сказати.

Максим відвів погляд, повернувся до Германа. Той лише кивнув — ледь помітно, але з розумінням. Вони стояли в темряві, слухаючи тріск вогнища вдалині, і між ними запанувала тиша — не напружена, а спокійна, як між тими, хто знає один одного до кісток.

Максим зробив кілька кроків від них, у темряву, коли позаду пролунав голос Кіри — різкий, але теплий:

— Макс!

Він обернувся, знову зустрівши її погляд. Вона стояла біля вогнища, пістолет лежав поруч, її руки стиснулись у кулаки, ніби тримаючи себе вкупі. Її очі горіли — не наказом, а проханням.

— Тільки не здохни там, — сказала вона твердо, але голос тремтів на краю.

Максим легко усміхнувся — не цинічно, а щиро, як друг, як той, хто знав, що вона має на увазі.

— Ти теж, — відповів він просто, його голос був низьким, але теплим.

Він кивнув їй, коротко, але з обіцянкою, і рушив далі — сам, у темряву Пустоти. Кіра дивилася йому в спину, її плечі розслабились, але пальці все ще стискали повітря. Герман стояв біля вогнища, його погляд ковзнув від Кіри до силуету Максима, що зникав у мороці.

— Ти права, знаєш, — буркнув Герман тихо, більше до себе, ніж до неї. — Не здохни.

Кіра злегка всміхнулась, її очі все ще стежили за Максимом, поки він не розчинився в темряві. Вогонь тріщав, кидаючи іскри вгору, а Пустота мовчала, чекаючи, що буде далі.

Щоб плавно підвести до твого уривка, де Максим доходить до мосту, враховуючи, що він далеко від вогнища, я додам перехідний момент — його шлях через Пустоту до мосту. Зберігаю логіку: він іде сам, у темряві, з Кірою й Германом у думках, але зосереджений на завданні. Дорога буде напруженою, з натяками на небезпеку, щоб його прибуття до мосту відчувалось як кульмінація цього відрізка. Ось як це виглядатиме:

Герман промовчав, але його погляд став м’якшим. Він легенько поплескав Максима по плечу — жест, який говорив більше, ніж слова. Максим кивнув, його губи скривились у слабкій усмішці — не цинічній, а справжній.

— Я не піду назавжди, Гер, — сказав він тихо. — І не залишу її з нічим. Обіцяю.

Він повернув голову й глянув на Кіру — вона сиділа біля вогнища, її погляд уже не був заглиблений у полум’я. Вона дивилася на нього, очі блиснули в тьмяному світлі, і їхні погляди перетнулись. Час завмер — вони затримались один на одному довше, ніж потрібно, без слів, без рухів. У її очах було щось невимовне — тривога, надія, сила, — і Максим відчув, як це пронизує його наскрізь. Вони розуміли один одного, не потребуючи мови.

Герман стояв поруч, мовчазний свідок, його холодна стриманість поступилась тихій згоді. Він не втручався, лише спостерігав, знаючи, що між ними відбувається більше, ніж вони готові сказати.

Максим відвів погляд, повернувся до Германа. Той лише кивнув — ледь помітно, але з розумінням. Вони стояли в темряві, слухаючи тріск вогнища вдалині, і між ними запанувала тиша — не напружена, а спокійна, як між тими, хто знає один одного до кісток.

Максим зробив кілька кроків від них, у темряву, коли позаду пролунав голос Кіри — різкий, але теплий:

— Макс!

Він обернувся, знову зустрівши її погляд. Вона стояла біля вогнища, пістолет лежав поруч, її руки стислись у кулаки, ніби тримаючи себе вкупі. Її очі горіли — не наказом, а проханням.

— Тільки не здохни там, — сказала вона твердо, але голос тремтів на краю.