Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Якщо ти так упевнений, що це потрібно… — буркнув він, стримуючи роздратування. — Роби. Але не чекай, що мені це сподобається.

Максим усміхнувся — криво, як завжди, коли перемагав. Він простягнув руку й поплескав Германа по плечу.

— От і домовились, друже, — кинув він, тон став легшим, ніби суперечка розчинилася в диму.

Герман скривився, відвернувся до вогнища, даючи зрозуміти, що сперечатись більше не буде. Максим перевів погляд на Кіру. Її нервові рухи над пістолетом сповільнились, і він нахилився ближче, голос знизився до шепоту — тільки для неї.

— Кір, — почав він, цинізм поступився щирій цікавості, — що твій батько мав на увазі, коли казав про твою матір? Ну, що вона вірила в когось і згинула через це?

Кіра завмерла, її пальці зупинились на затворі. Вона глянула на нього, очі блиснули тривогою, але потім зітхнула глибоко, ніби відпускаючи тягар, що душив її роками. Вогонь потріскував, кидаючи тіні на її обличчя, і в сутінках її голос здавався крихким, майже розбитим.

— Я… не пам’ятаю її добре, — сказала вона тихо, слова падали важко, як каміння в порожнечу. — Лише уривки. Голос… щось м’яке, тепле. Вона завжди казала, що світ може запалати знову. Не вогнем — життям. Я не знаю, що це означало.

Вона замовкла, її погляд ковзнув у темряву за вогнищем, ніби шукаючи там привидів минулого. Максим слухав мовчки, його очі звузились, але не від цинізму — щось у її словах зачепило його, пробило тріщину в звичній броні. Герман, що досі сидів осторонь, повернув голову до неї, його холодна маска тріснула — в очах промайнув біль, ніби він чув схожу історію раніше.

Кіра стиснула губи, її рука підсвідомо сіпнулась, шукаючи опору. Вона не помітила, як пальці ковзнули до Максима й стиснули його долоню — міцно, але несвідомо, ніби тримаючись за якір. Максим не відсмикнув руку, лише глянув на неї, його погляд став глибшим, сповненим невимовного співчуття.

— Вона вірила, — продовжила Кіра, її голос тремтів, але набрав сили. — Казала, що можна знайти інший шлях. Що сила — це не тільки зброя і страх. Вона хотіла створити щось… справжнє. Але, мабуть, була занадто довірливою.

Її погляд упав на вогонь, тіні танцювали на її обличчі, підкреслюючи втому й смуток. Максим стиснув її руку у відповідь — не різко, а тихо, майже непомітно, але це був жест, який говорив більше, ніж слова. Герман потер шрам на щоці, його мовчанка стала важчою — він не втручався, але слухав, і його стримана емпатія проступала в нахилі плечей.

— Батько каже, що її віра її вбила, — додала Кіра, її голос зірвався на низьку ноту. — Що світ не для таких.

Вона змовкла, повітря між ними стало густим від тиші. Максим видихнув, його цинізм повернувся, але лише як тонка оболонка.

Герман стиснув кулаки, але промовчав. Його погляд уп’явся у вогнище, полум’я тремтіло в очах, а напруга в плечах видавала, що він кипить усередині. Він визнав логіку Максима, але це його дратувало до чортиків.

Кіра відвела погляд, пальці стиснули розібраний пістолет. Тривога гуділа в грудях, і вона тихо зізналась:

— Я не хочу, щоб ти йшов сам.

Максим глянув на неї, цинічна усмішка згасла. Він кивнув, підвівся з місця біля Германа й підійшов до вогнища, задумливо втупившись у полум’я. Потім, кинувши швидкий погляд на друга, ступив до Кіри й сів поруч — невимушено, ніби просто захотів бути ближче. Його рука м’яко торкнулась її, жест був легким, але теплим.

— Я знаю, Кір, — відповів він тихо, голос утратив звичну різкість. — Але іноді ризик — єдиний вихід.

Герман важко видихнув, його похмурий погляд пробуравив Максима.

— Якщо ти так упевнений, що це потрібно… — буркнув він, стримуючи роздратування. — Роби. Але не чекай, що мені це сподобається.

Максим усміхнувся — криво, як завжди, коли перемагав. Він простягнув руку й поплескав Германа по плечу.

— От і домовились, друже, — кинув він, тон став легшим, ніби суперечка розчинилася в диму.

Герман скривився, відвернувся до вогнища, даючи зрозуміти, що сперечатись більше не буде. Максим перевів погляд на Кіру. Її нервові рухи над пістолетом сповільнились, і він нахилився ближче, голос знизився до шепоту — тільки для неї.

— Кір, — почав він, цинізм поступився щирій цікавості, — що твій батько мав на увазі, коли казав про твою матір? Ну, що вона вірила в когось і згинула через це?

Кіра завмерла, її пальці зупинились на затворі. Вона глянула на нього, очі блиснули тривогою, але потім зітхнула глибоко, ніби відпускаючи тягар, що душив її роками. Вогонь потріскував, кидаючи тіні на її обличчя, і в сутінках її голос здавався крихким, майже розбитим.

— Я… не пам’ятаю її добре, — сказала вона тихо, слова падали важко, як каміння в порожнечу. — Лише уривки. Голос… щось м’яке, тепле. Вона завжди казала, що світ може запалати знову. Не вогнем — життям. Я не знаю, що це означало.

Вона замовкла, її погляд ковзнув у темряву за вогнищем, ніби шукаючи там привидів минулого. Максим слухав мовчки, його очі звузились, але не від цинізму — щось у її словах зачепило його, пробило тріщину в звичній броні. Герман повернув голову до неї, його холодна маска тріснула — в очах промайнув біль, ніби він чув схожу історію раніше.