Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Надворі експерти в білих халатах оглядали клапті одягу, бризки крові, розкидану зброю — всі залишки великої битви, що вирувала тут годину чи дві тому.

Як і розповідав Локвуд (і як пізніше повідомили численні газети), битись із Вінкменовими найманцями було непросто. Нападників виявилось шестеро, кожен — озброєний кийком чи битою. Локвуд із трьома агентами «Фіттес» відчайдушно боронилися: рапіри — проти кийків, бойова майстерність — проти чисельної переваги. Сутичка розпочалася на сходах каплиці, й спочатку нападникам щастило. Та поволі ситуація змінювалась, і врешті рапіри агентів перейшли в контратаку. Коли почало благословлятись на світ, нападників уже відкинули за табір, до могил. Якщо вірити Локвудові, то сам він серйозно поранив трьох суперників, а Шоу та Ґодвін тим часом тримали бій із ще двома. Що ж до шостого, то він викинув свого кийка і втік. Врешті-решт п’ятеро обеззброєних нападників залишились у таборі й лежали там просто на землі, під вартою Кет Ґодвін.

Перемога, проте, дісталась нам недешево. Майже всі зазнали поранень. Локвуд і Ґодвін відбулися подряпинами, зате в Неда Шоу була зламана рука, а Бобі Вернона серйозно вдарили по голові, й він не тримався на ногах. Локвуд затяг його до найближчого барака, а сам, наказавши Шоу зателефонувати до поліції й викликати Барнса, помчав до каплиці, де побачив відкриту шахту катафалка. Як я й сподівалась, він одразу стрибнув туди і заходився гарячково шукати нас із Джорджем.

Вибратись із катакомб було легше, ніж потрапити туди. У Джопліна в кишені ми знайшли ключі і від дверей підземелля, і від Кіпсових кайданів. Отож ми вільно, потихеньку піднялися сходами і вийшли нагору саме тієї миті, коли до каплиці прибула бригада ДЕПРІК.

Інспектор Барнс сам зустрів нас біля входу. Перш ніж вислухати Локвуда й Кіпса — кожному з них хотілося привернути увагу насамперед до себе, — він запитав нас про дзеркало, ніби більше його ніщо не цікавило. Локвуд гордовито подав йому уламки. Судячи з того, як опали Барнсові вуса, інспектора це видовище не дуже задовольнило. Проте він усе-таки викликав нам лікарів, а сам заходився влаштовувати докладніший огляд катакомб. Йому хотілося знати, що іще там міг приховувати Джоплін.

Одного артефакта, щоправда, його службовці так і не знайшли, бо я забрала звідти і рюкзак, і склянку з мовчазним привидом. Урешті-решт, цей череп урятував мені життя. А вирішувати, що з ним робити далі, краще було вдома.

* * *

Після короткої розмови з Барнсом на Кіпса ніхто не звертав уваги. Він мовчки сидів на нижній сходинці каплиці — бліда, запорошена тінь звичайного бундючного керівника.

Я промовисто кахикнула:

— Хочу тобі подякувати. За те, що підтримав мене. І за те, що спустився до катакомб за Джорджем. Мене, правду кажучи, це здивувало. Після того, як ти чкурнув від щурів у будинку Бікерстафа, я й не думала, що ти на таке спроможний.

Кіпс невесело засміявся. Я чекала від нього будь-яких кепкувань. Та натомість він, помовчавши, тихо сказав:

— Тепер тобі легко судити мене. Ти ще не знаєш, як це гірко — відчувати, що твій Талант занепадає. Коли ти досі знаєш, що привиди поряд, та не чуєш і не бачиш їх. Страх від власної немочі й безпорадності так приголомшує...

Він замовк. Його обличчя спохмурніло. До нас через сонячний моріжок прямував Локвуд.

— Нас усіх заарештували? — спитала я. Адже Барнс міг розсердитись на нас із будь-якої причини, а знищення дзеркала було лише однією з них.

Локвуд усміхнувся:

— Та що ти! Барнсові тільки й радіти! Так, ми розбили дзеркало. Ми вбили головного підозрюваного. Та врешті-решт, небезпека для Лондона минула, а це — найголовніше для розкриття справи! Йому зрозуміло, що перемога за нами. Я сам усе пояснив йому! Будь-що і дзеркало, й Джоплінів мотлох тепер у нього. А наші полонені залюбки посвідчать проти Джуліуса Вінкмена. Одне слово, всі задоволені! І я — так само. А ти, Квіле?

— Ти віддав цю річ Барнсові? — коротко запитав Кіпс.

— Так.

— І він виплатив тобі винагороду?

— Так.

— Повну суму?

— Ні. Хоч майже всю роботу виконали ми, та ваша команда наприкінці стала нам у добрій пригоді. Сподіваюсь, ми можемо поділити винагороду — сімдесят на тридцять відсотків. Так, гадаю, буде найкраще для всіх.

Кіпс спочатку не спромігся на відповідь. Потім гучно шморгнув носом:

— Що ж... ми згодні.

— Чудово, — Локвудові очі радо зблиснули. — А тепер повернімося до нашої угоди. Як я пам’ятаю, переможений повинен дати оголошення до «Таймса», в якому похвалить переможця й визнає власну нікчемність. Сподіваюсь, ви погодитеся, що дзеркало знайшли ми, з Джопліном розібрались ми — і Барнс офіційно оголосив переможцями нас. Отже, ваша команда — в програші. Що ти на це скажеш?

Кіпс прикусив губу. Його натомлені очі бігали туди-сюди, шукаючи відповіді. Врешті-решт він неохоче, повільно, мов вуховертка, що виповзає з щілини, промовив:

— Гаразд.

— Гаразд! — весело підхопив Локвуд. — Саме це я й хотів почути. Правду кажучи, зараз я не можу вимагати від тебе ніякого оголошення. Навіть не хочу після того, як ми разом бились із ворогом. До того ж я пам’ятаю, як ти намагався врятувати Джорджа й Люсі. І я ніколи цього не забуду. Отож не хвилюйся — контрибуції нам не треба.

— Тобто оголошення?..

— Так. Це взагалі була дурна ідея.

На Кіпсовому обличчі грали суперечливі почуття. Здавалось, ніби йому хочеться сказати щось іще. Та врешті він коротко кивнув, підхопився й вирушив до своєї команди, залишивши по собі хмаринку сірого пилу.

— Ти вчинив шляхетно, — сказала я Локвудові, проводжаючи Кіпса поглядом. — Як на мене, це буде чесно. Хоча...

Локвуд почухав носа:

— Я не певен, що це так уже чесно... О, дивися! Сюди йде Джордж!

Лікарі трохи підлатали нашого приятеля. Якщо не рахувати кількох синців і набряків під очима, в цілому він мав напрочуд гарний вигляд. Щоправда, Джордж і досі здавався сонним, і підходив до нас, похитуючись. Уперше за цей ранок ми опинились із ним наодинці.

— Якщо хочете вбити мене, — промовив він, — то робіть це, будь ласка, швидше. Я страшенно хочу спати.

— Ми всі натомились, — відповів Локвуд. — Тож облишмо це до іншої нагоди.

— Пробачте, що я завдав вам такого клопоту. Мені не слід було йти сюди самому...

— Правда, — кахикнув Локвуд.