Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Я б цього не зробив, — кажу я і він скавчить, коли я його перебиваю. — Я б нікого не вбив.

— О так, Тодде Г’юїтте, — каже Аарон. — І того ти такий особливий, правда? Хлопчик, котрий не може вбити.

Я зиркаю на Віолу, котра трошки збоку від мене. Ми все ще ходимо маленьким колом.

І ми з Віолою підходимо до того краю, в якому тунель.

— Але Бог вимагає жертви, — каже Аарон. — Бог вимагає мученика. А кого кращого може вбити особливий хлопчик, як не речника самого Бога?

— Не думаю, шо Бог тобі шось там казав, — кажу я. — Хоть я легко вірю, шо він хоче твоєї смерті.

Очі Аарона стають такі божевільні і пусті, шо мене аж передьоргує.

— Я буду святим, — каже він, у його голосі горить маленький вогонь. — Це моя доля.

Він дойшов до кінця проходу і зараз іде через останній ряд лав.

Ми з Віолою все ще задкуємо.

Майже до тунелю.

— Але як мотивувати хлопчика? — продовжує Аарон, його очі як діри. — Як зробити з нього чоловіка?

І його Шум відкривається мені, голосно як грім.

Мої очі широко росплющуються.

Мій шлунок падає кудась мені під ноги.

Мої плечі опускаються, я відчуваю слабкість.

Я це бачу. Це фантазія, брехня, але брехня чоловіка невідрізнима від правди, і я бачу кожну її частинку.

Він збирався вбити Бена.

Так він хотів заставити мене вбити його. Так би вони це і зробили. Аби вдосконалити свою армію і зробити мене вбивцею, вони збиралися вбити Бена.

У мене на очах.

Аби я ненавидів Аарона достатньо, аби вбити його.

Мій Шум починає гуркотіти, досить чутно.

«Ти довбаний кавалок…»

— Але тоді Бог послав знак, — каже Аарон, дивлячись на Віолу, ще ширшими очима чим до цього, з рани дальше тече кров, дірка на місці колишнього носа туго напнута. — Дівчинка, — каже він. — Дівчинка з небес.

— Не дивись на неї! — кричу я. — Не смій дивитися на неї!

Аарон повертається до мене, дальше посміхається.

— Так, Тодде, так, — каже він. — Оце твій шлях, оце шлях, яким ти маєш піти. М’якосердий хлопчик, хлопчик, який не може вбити. За шо ти вб’єш? Кого будеш захищати?

Аарон відступає, він на крок блище до тунелю.

— Коли її проклята, нечестива тишина занапастила наше болото, я подумав, шо Бог послав ще одну жертву для мене самого, останній приклад зла, яке ховається від людини, зла, яке я можу знищити й очистити, — він киває головою. — Але тоді відкрилося її істинне призначення, — він дивиться на неї, тоді знову на мене. — Тодд Г’юїтт захищає безпомічних.

— Вона не безпомічна, — кажу я.

— А тоді ти втік, — Аарон знову широко росплющує очі, ніби роблено дивується. — Ти втік, замість сповнити свою долю, — він знову підводить очі на церкву. — І це зробило перемогу над тобою ще солодшою.

— Ти ще не переміг, — кажу я.

— Хіба? — він знову посміхається. — Ходи до мене, Тодде. Ходи до мене з ненавистю в свому серці.

— Я підійду, — кажу я. — Я це зроблю.

Але ще крок назад.

— Ти був наблизився, юний Тодде, — каже Аарон. — На болоті, з піднятим ножем, коли я вбивав дівчинку, але ні. Ти завагався. Ти поранив, але не вбив. А тоді я вкрав її, і ти вислідкував її, я знав, шо ти це зробиш, ти страждав від рани, яку я тобі заподіяв, але, знову, недостатньо. Ти пожертвував своїм коханим псом, аби тільки їй не завдали шкоди, ти дозволив мені буквально зламати його, аби тільки не послужити свому справжньому призначенню.

— Заткайся!

Він простягає долоні до мене.

— Ось я, Тодде, — каже він. — Виконай своє призначення. Стань чоловіком, — він опускає голову, аж доки починає дивитися на мене спідлоба. — Упади.

Я закопилюю губу.

Я випростуюся.

— Я вже чоловік, — кажу я.

І мій Шум таксамо це каже.

Він дивиться на мене. Ніби дивиться крізь мене.

А тоді він зітхає.

Ніби він рощарований.

— Ще не чоловік, — каже він, міняючись на лиці. — Може, ніколи ним не станеш.

Я не відступаю.

— Шкода.

І він стрибає на мене…

— Тодде! — кричить Віола…

— Біжи! — кричу я…

Але я не відступаю…

Я рухаюся вперед…

І от і бійка.

Я кидаюся на нього, і він кидається на мене, і в мене в руках ніж, але востанню секунду я відскакую вбік, такшо він з розгону телющиться в стіну…

Він розвертається, вищирений, заносить руку, аби вдарити мене, і я присідаю, і тну по руці ножем, прорізаю його передпілчя, але це його навіть не сповільнює…

І він замахується на мене другою рукою, і він ловить мене просто під щелепу…

Збиває мене на землю…

— Тодде! — знову кричить Віола…

Я заточуюся на останню лаву, боляче вдаряюся…

Але дивлюся вверх…

Аарон повертається до Віоли…

Вона під сходами…

— Біжи! — кричу я…

Але вона бере в руки великий плоский камінь і кидає його в Аарона. Скорчивши гримасу, люто стогнучи, він пригинається і пробує відбити його передпліччям, але камінь попадає йому просто в чоло, так шо він відступає пару кроків назад і від мене і від неї, до прискалка, до переду церкви…

— Ходи! — кричить до мене Віола…

Я спинаюся на ноги…

Але Аарон теж отямився…

Його лицем біжить кров…

Рот роззявлений, він кричить…

Він стрибає вперед як павук, хапає Віолу за праву руку…

Вона люто лупить його лівою рукою, ще більше розбиваючи його лице…

Але він не відпускає…

Я кричу, кидаючись на них…

Ніж виставив наперед себе…

Але знову повертаю його в останній момент…

І просто врізаюся в нього…

Ми приземляємся на підніжі сходів, Віола падає на спину, я на Аарона, його руки луплять по моїй голові і він тягнеться вперед і кусає мене за відкриту шию…

Я кричу і відсмикуюся, б’ю його навідліг…

Відбігаю від нього назад у церкву, тримаюся за шию…

Він знову йде на мене, його кулак летить перед ним…

Влучає мені в око…

Моя голова відсмикується назад…

Я шкутильгаю через ряди лав, назад до центру церкви…

Ше один удар…

Я піднімаю руку з ножем, аби відбити удар…

Але лезом убік…

І він б’є мене знову…

Я тікаю від нього, сковзаючись на вохкому камінні…

Проходом до амвона…

І третій раз його кулак дотягується до мого лиця…

І я чую, як два зуби вилітають з корінням…

І я майже падаю…

А тоді реально падаю…

Моя спина і голова б’ються об камінь амвона…

І я випускаю ножа.

Він брязкає по камінню до обриву.

Безкорисний, як завжди.

— Твій Шум тебе викриває! — кричить Аарон. — Твій Шум тебе викриває! — він підходить упритул до мене, стає наді мною. — Від моменту, коли я ступив у це священне місце, я знав, що