Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я тримаю ножа в правій руці, моя ліва рука витягнута вперед, також напоготові. Я стою в проході між рядами невеликих лав, настільки в центрі церкви, наскільки можу. Віола трохи за мною, в одному з рядів.
Я готовий.
Я розумію, шо реально готовий.
Усьо шо сталося, привело мене сюди, в це місце, з цим ножем у руці, з тим, за шо варто боротися.
За кого.
І якшо це вибір між нею і ним, то нема вибору, і ціла армія може йти в сраку.
І я такий готовий.
Готовіший чим будьколи.
Бо я знаю чого він хоче.
— Підходь, — тихо кажу я.
Появляються ноги Аарона, тоді його руки, одна несе рушницю, друга тримає баланс об стіну.
А тоді його лице.
Його жахливе, жахливе лице.
Напіврозірване, рана в щоці показує зуби, дірка на місці носа відкрита і зяюча, такшо він практично непохожий на людину.
І він посміхається.
І тільки тоді я відчуваю страх.
— Тодде Г’юїтте, — каже він, практично шо вітаючись.
Я підвищую голос, аби перекрикнути воду, пробую говорити рівно.
— Можеш відкласти зброю, Аароне.
— О, вже можна? — каже він, дивиться здивовано, помічає Віолу ззаді мене.
Я не дивлюся на неї, але знаю, шо вона дивиться на Аарона, знаю, шо вона вкладає в той погляд всю свою хоробрість.
І це робить мене сильнішим.
— Я знаю, чого ти хочеш, — кажу я. — Я зрозумів.
— Справді, юний Тодде? — каже Аарон і я бачу шо він не може втриматися, він дивиться в мій Шум, в ту дещицю яку він чує попри ревіня.
— Вона — не жертва, — кажу я.
Він нічо не каже, але ступає перші кроки в церкву, оглядає хрест, і ряди лав, і амвон.
— І я теж не жертва, — кажу я.
Його зла посмішка ширшає. Нова ранка відкривається в кутику розірваної щоки, звітти починає хлистати кров.
— Гострий розум — приятель диявола, — каже він, і я думаю, шо це так він каже, шо я правий.
Я стаю міцніше і повертаюся разом з ним, коли він обходить навколо амвона через півцеркви, той пів, котрий ближче до краю.
— Це ти, — кажу я. — Жертва — це є ти.
І я відкриваю свій Шум так голосно, як лише можу, аби і Віола і він зрозуміли, шо я кажу правду.
Бо то, шо Бен показав мені ще коли я пішов з нашої ферми, то, як хлопчик у Прентісстауні стає чоловіком, причина, чому хлопчики, котрі стали чоловіками, не говорять до хлопчиків, котрі ще хлопчики, причина, чого хлопчики, котрі стали чоловіками, є співучасниками злочинів Прентісстауна…
Причина…
І я заставляю себе це сказати…
Це то шо вони вбивають іншу людину.
Самостійно.
Усі ті чоловіки котрі пропали, котрі попробували пропасти.
Вони не так уже й пропали.
Пан Роял, наш шкільний учитель, котрий набрався віскі і застрілився, він не застрілився. Його застрілив Себ Манді на своє тринацяте деньнародженя, він стояв сам і тиснув на гачок, а решта чоловіків Прентісстауна дивилися. Пан Ґолт, у котрого ми забрали отару, коли він пропав дві зими тому, він лише попробував пропасти. Мер Прентісс найшов його, коли той тікав через болото, і мер Прентісс дотримався закону Нового Світу і стратив його, але він стратив його, зачекавши тринацятого деньнародженя пана Прентіссамолоччого, і він заставив свого сина замучити пана Ґолта до смерті, без чужої допомоги.
І так дальше, і так дальше. Хлопчики, яких я знав, убивали чоловіків, яких я знав, аби самим стати чоловіками. Якшо люди мера мали якогось захопленого втікача, захованого до тринаццятирічя якогось хлопчика, то добре. Якшо ні — вони просто брали когось із Прентісстауна, хто їм не подобався, і казали, шо він пропав.
Житя чоловіка віддавали в руки хлопчика, котрий мав самостійно це житя закінчити.
Чоловік помирає, чоловік народжується.
Всі співучасники. Всі винні.
Крім мене.
— О Господи, — я чую, як це каже Віола.
— Але я мав бути не такий, правда? — кажу я.
— Ти був останній, Тодде Г’юїтте, — каже Аарон. — Останній солдат ідеальної армії Бога.
— Не думаю, шо Бог має шось до діла з твоєю армією, — кажу я. — Опусти рушницю. Я знаю, шо мені треба робити.
— Але чи предвісник ти, Тодде? — питає він, киваючи головою, розтягуючи свою неможливу посмішку ще ширше. — Чи ти облудник?
— Читай мене, — кажу я. — Читай мене, якшо не віриш, шо я це можу.
Він уже біля амвона, дивиться на мене через центральний прохід, дотягується своїм Шумом через звук водоспаду, підштовхує його до мене, хапається за мене, коли може, і я чую пожертва і досконала робота Бога і мучеництво святого.
— Може бути, юний Тодде.
І він кладе рушницю на амвон.
Я глитаю і міцніше стискаю ножа.
Але він дивиться на Віолу і тихенько сміється.
— Ні, — каже він. — Маленькі дівчатка пробують скористатись нагодою, правда?
І, майже випадково, він кидає рушницю через край у водоспад.
Вона летить так швидко, шо ми навіть не бачимо, як вона пропадає.
Але її нема.
Такшо тут лише я і Аарон.
І ніж.
Він простягає руки і я розумію, шо він стає в позу проповідника, ніби на свому власному амвоні, ще в Прентісстауні. Він прихиляється до кам’яного амвону тут, і підносить долоні вверх, і підносить очі на біле світіння водяної стелі над нами.
Його губи беззвучно рухаються.
Він молиться.
— Ти божевільний, — кажу я.
Він дивиться на мене.
— Я благословенний.
— Ти хочеш, аби я тебе вбив.
— Неправильно, Тодде Г’юїтте, — каже він, підступаючи ще на крок до мене. — Ненависть — це ключ. Ненависть — рушій. Ненависть — вогонь, котрий очищає вояка. Вояк мусить ненавидіти.
Він підступає ще на крок.
— Я не хочу, аби ти мене вбив, — каже він. — Я хочу, аби ти мене замордував.
Я відступаю на крок.
Посмішка блимає.
— Певно, хлопчик пообіцяв більше, ніж може виконати.
— Чому? — кажу я, ще трохи відступаючи. Віола теж відходить, назад, обходить мене, відходить під різьбленя Нового Світу. — Чому ти це робиш? Який у цьому взагалі може бути сенс?
— Бог повідав мені мій шлях, — каже він.
— Я тут уже майже тринацять років, — кажу я. — І єдині, кого я чув — це чоловіки.
— Бог діє через чоловіків, — каже Аарон.
— Диявол також, — каже Віола.
— О, — каже Аарон. — Воно говорить. Слова спокуси, шоби приспа…
— Заткайся, — кажу я. — Не смій говорити з нею.
Я вже пройшов задній ряд лав. Я рухаюся вправо, Аарон іде за мною, і ми повільно рухаємся колом, Аарон усе ще протягає до мене руки, ніж усе ще піднятий, Віола йде за мною, бризки вкривають усе. Кімната повільно обертається навколо нас, прискалок таксамо слизький, стіна води на сонці світиться білим.
І ревіння, постійне ревіння.
— Ти був останньою перевіркою. Останнім хлопчиком, — каже Аарон. — Тим, хто нас довершує. Коли ти будеш в армії — у нас не буде слабкої ланки. Ми будемо воістину благословенні. Якшо один упаде — ми всі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.