Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Краєм ока я бачу Віолу, котра зі всіх сил шукає ще каміння…
— Я вже чоловік, — кажу я, але я повержений, я випустив ніж, мій голос слабкий, моя рука закриває кровотечу на шиї.
— Ти вкрав у мене мою жертву! — його очі перетворилися на палючі діаманти, його Шум червоніє так несамовито, шо з нього ніби плине кипуча вода. — Я тебе вб’ю, — він нахиляє до мене голову. — І ти помреш, знаючи, шо я вбиватиму її повільно.
Я стискаю зуби.
Я починаю підніматися на свої блінські ноги.
— То давай, раз зібрався, — гарчу я.
Аарон горлає і ступає крок до мене…
Простягає руки до мене…
Я підвожу лице, аби бачити його…
І Віола ТОРОХ його в скроню каменюкою, яку вона ледве змогла підняти…
Він заточується…
Похиляється на лави і пробує відновити рівновагу…
Тоді знову заточується…
Але він не падає.
Він, чорт собачий, не падає.
Він заточується, але стоїть, межи мною і Віолою, росправляє плечі, він стоїть спиною до Віоли, але височіє над нею, тепер з його скроні біжить ціла ріка крові, але він, бліна, високий шо капець…
Він реально монстр.
— Ти не людина, — кажу я.
— Я вже казав тобі, юний Тодде, — каже він голосом тихим і страхітливим, із Шумом, котрий світить на мене люттю такою чистою, шо вона одна мало не збиває мене з ніг. — Я святий.
Він розмахується рукою в керунку Віоли, навіть не дивлячись у її бік, точно попадає їй в око, збиває з ніг, а вона кричить і падає падає падає, вдаряється в лаву, боляче б’ється головою об каміння…
І не встає.
— Віоло! — горлаю я…
І я стрибаю попри нього…
Він пускає мене…
Я добігаю до неї…
Її ноги на кам’яній лаві…
Її голова на кам’яній підлозі…
З голови тече тоненька цівочка крові…
— Віоло! — кажу я і піднімаю її…
І її голова закидається назад…
— ВІОЛО! — кричу я…
А тоді чую тихе жебоніння ззаду себе…
Сміх.
Він сміється.
— Ти не міг не зрадити її, — каже він. — Я це передбачив.
— ЗАТКАЙ ПИСОК!
— А хочеш знати чого?
— Я ТЕБЕ ВБ’Ю!
Він стишує голос до шепоту…
Але шепоту, який я чую і який пробігає цілим моїм тілом…
— Ти вже впав.
І мій Шум спалахує червоним.
Убивчим червоним.
— Так, Тодде, — сичить Аарон. — Так, так і має бути.
Я акуратно кладу Віолу на землю і встаю і дивлюся йому в лице.
І моя ненависть така величезна, шо заповнює цілу печеру.
— Давай, хлопчику, — каже він. — Очисть себе.
Я дивлюся на ніж…
Він лежить у калюжці води…
Біля прискалка біля амвона біля Аарона…
Де я його кинув…
Я чую, як він мене кличе…
Візьми мене, каже він…
Візьми мене, використай мене, каже він…
Аарон розкриває свої руки.
— Убий мене, — каже він. — Стань чоловіком.
«Не відпускай мене», — каже ніж…
— Вибач, — тихенько шепочу я, хоть і не знаю, перед ким і за шо…
Мені шкода…
І я стрибаю…
Аарон не рухається, руки розпростерті, ніби він хоче мене обняти…
Я врізаюся в нього своїм плечем…
Він не опирається…
Мій Шум кричить червоним…
Ми падаємо попри амвон на прискалок…
Я падаю зверху на нього…
Він далі не опирається…
Я б’ю його в лице…
Знову…
І знову…
І знову…
Розбиваю його дальше…
Збиваючи його в криваву пошматовану масу…
З мене через мої кулаки виливається злість…
І я далі товчу його…
Далі б’ю…
Ламаються кістки…
Лопаються хрящі…
Око лускає під моїми кісточками…
Аж поки я перестаю відчувати руки…
І я дальше б’ю…
І його кров заливає мене, раз за разом…
І вона червона, під колір мого Шуму…
І коли я відхиляюся назад, ще сидячи на ньому, покритий його кров’ю…
І він сміється, він сміється дотепер…
І він булькоче: «Так, — через поламані зуби. — Так…»
І червоність у мені набухає…
І я не можу її стримати…
І ненависть…
І я оглядаюся…
На ніж…
Лише за метр від мене…
На прискалку…
Кличе мене…
Кличе…
І на цей раз я знаю…
На цей раз я знаю…
Я ним скористаюся.
І я стрибаю по нього…
Моя рука простягнута…
Мій Шум такий червоний, шо я ледве бачу…
«Так», — каже ніж…
Так.
Візьми мене.
Візьми у свої руки владу…
Але інша рука дотягується раніше…
Віола.
І коли я падаю до нього, в мені чується піднесеня…
Піднесеня у мому Шумі…
Піднесеня від того, шо я її бачу…
Шо вона жива…
Піднесеня піднімається више за червоність…
І я кажу «Віола»…
Просто «Віола».
І вона бере ножа.
Інерція тягне мене до краю, я кручуся, пробую зупинитись, і я бачу, як вона піднімає ножа, і бачу, як вона підходить, і падаю в прискалок, і мої пальці ковзають по вологому камінні, і я бачу, як Аарон сідає, і дивиться на Віолу, котра підносить ножа, і заносить його, і я не можу її зупинити, і Аарон пробує підвестися, і Віола рухається до нього і я б’юся в прискалок плечем, і зупиняюся за трошечки від падіння і я дивлюся, і то шо лишилося від Шуму Аарона випромінює злість, і страх, і каже «Ні…»
Він каже «Не ти…»
І Віола підносить руку…
Підносить ніж…
І опускає вниз…
І вниз…
І вниз…
І всаджує його просто в шию Аарону…
Так сильно, шо гостряк вилазить з другого боку…
І чути хруст, я пригадую хруст…
Аарон падає від сили удару…
І Віола відпускає ножа…
Відступає назад.
Її лице білісіньке.
Я чую її дихання над ревінням води.
Я віттискаюся на руках…
І ми дивимся.
Аарон встає.
Він встає, одною рукою хапається за ніж, але ніж сидить у шиї. Його позостале око росплющене, його язик вивалюється з рота.
Він стає на коліна.
Тоді на ноги.
Віола тихенько скрикує і відступає назад.
Відступає назад, аж поки не стає біля мене.
Ми чуємо, як він пробує глитнути.
Пробує вдихнути.
Він ступає вперед, але перечіпається за амвон.
Він дивиться на нас.
Його язик розбухає, пухне.
Він пробує шось сказати.
Він пробує шось мені сказати.
Він пробує вимовити хоть слово.
Але не може.
Він не може.
Його Шум просто дуріє від кольорів, і картинок, і речей, які я ніколи не зможу висловити.
Він дивиться мені в очі.
А тоді його шум перестає.
Повністю перестає звучати.
Нарешті.
І тяжіння забирає собі його тіло, і він оступається набік.
Від амвона.
Через край.
І зникає під стіною води.
І забирає ножа з собою.
42. Останній перехід до Притулку
Віола сідає біля мене так важко і швидко, шо ніби падає.
Вона важко дихає і дивиться туда де був Аарон. Сонячне світло через водоспад відкидає хвилі водянистого світла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.
