Читати книгу - "Магія призначення, Мiла Морес"

У день, коли я дізналася, що ми чекаємо на дитину, мене позбавили нових потрясінь. Збір у кабінеті Еліма закінчився моїм зануренням у безневинний сон. Це не було непритомністю, я просто заснула в кріслі, поки решта готувала фрази, щоб повідомити мені чергову новину. Не знаю, що трапилося далі, але отямилася я в нашому ліжку. А поряд зі мною величезний гепард.

- Калеане? – у грудях ворухнулася надія.

- Ніл, пані, - кіт схилив голову, уклав її на мої стегна, - до ваших послуг.

Я лягла на подушку, не встигнувши з неї повністю піднятися. Автоматично почала гладити гепарда Ніла, відновлюючи рівне дихання. Коти, правда, розслаблюють, заспокоюють, лікують душу. Я відчула, що сповнена фізичних сил. Не уявляю, скільки мені довелося поспати, але здається, що минуло понад дванадцять годин.

На тумбочці поруч з'явився сніданок. Знову на одного. Це кольнуло в серце, нагадавши, що Калеана поряд немає. Мені весь час здається, що він ось-ось увійде до кімнати, обійме мене, приголубить. Але до мене ластиться тільки кіт. Мабуть, Калеан прислав його до мене. Від цього спокійніше, радісніше. Чоловік пам'ятає про мене, дбає. І головне, що сам він в порядку.

Я поснідала і побігла вниз, отримавши від Аліти докоряюче зауваження, що мені краще не бігати в такому положенні. Якщо вона так про мене турбується, то що влаштує Калеан, коли повернеться?

- Він прислав до мене гепарда Ніла! - Радісно говорю, звертаючись до трьох Нотрилів.

- Отже, все гаразд. Я перевірив, шоколад зі столу продовжує зникати, вода теж, - Кірам повідомляє ситуацію. - Займемося справами, поки ми ще зобов'язані працювати на вісімдесят другому.

- Я не зрозуміла, - озвучую те, про що думала весь час, поки не спала, - чому нас переводять? Ви чудово виконуєте роботу, навіть краще, ніж за часів мого батька, як би це дивно не звучало, але я готова це визнати.

- Еніро, підемо в вежу, на тебе там уже чекають з відповідями, - Елім подає руку і переміщає мене до свого кабінету, як і Калеан, нарізуючи кола, щоб заплутати слід від будинку.

- Дейрусе? – дивлюся на чоловіка, що підвівся із-за робочого столу. - Що він тут робить? Ви розібралися з ним? Це ж він викрав Калеана!

- Ені, вислухай його, - Елім кивнув у бік дивана.

Оцінюю обстановку, роблю припущення, повільно йду до вказаного місця. Я й припустити не можу, яка розмова зараз має відбутися. Мені потрібно підготуватися, щоб знати, які слова вимовляти у відповідь, але минулого разу не було натяку на те, для чого тут з'явився Дейрус, і як він взагалі потрапив на наш поверх.

- Еніро, - Елім почав першим, - ти знаєш, що будь-яку посаду в вежі можна передавати у спадок. Твій рід правив поверхом зберігачів-охоронців багато століть, користуючись цим правом.

- Звісно, знаю, до чого ти ведеш?

- Нас переводять, бо з'явився законний спадкоємець Мондал, — молодший Нотрил сказав це на одному виході.

- Я - остання з роду Мондал, - підвелася, вимовляючи важливу для себе фразу, ніби підкреслюючи гордий статус. – Але жінкам не дозволяють займати керівні пости, тому вас сюди прислали. І поверх міг би перейти до моєї родини назад, якби я народила хлопчика. Але все змінилося, бо я вийшла заміж за керівника. Питання автоматично знято.

- Еніро, - у розмову вступив Дейрус, що відмовчувався до цього моменту, - ти маєш рацію, ти - остання з роду Мондал, але не єдина, - він зробив затяжну паузу. - Я – твій брат.

Тиша. Мертва тиша. Ніхто не поворухнувся. Дві пари чоловічих очей пильно дивляться на мене, руки висунуті вперед, щоб підхопити мене в разі чого, але потреби в цьому немає. Я твердо стою на ногах, мозок обробляє почуте.

- Цього не може бути, - вимовляю категоричне спростування, але сама в ньому починаю сумніватися.

- Енріус Мондал - і мій батько теж. Мені шістдесят п'ять років. Наш батько задовго до твого народження зустрічався з моєю матір'ю.

Заперечно хитаю головою, скидаю все сказане, стираю, як набраний у редакторі текст.

- Я підійшов до тебе на фестивалі, щоб познайомитися. Хотів поспілкуватися у неформальній обстановці, перш ніж з'явитися тут із претензією на посаду керівника.

- Ти підлаштував нашу зустріч?

- Так, на кілька секунд я набув вигляду твого чоловіка, і ти нас переплутала, схопившись за мою руку. Це одна з моїх здібностей від матері. На тридцять секунд я можу стати будь-яким об'єктом чи скопіювати образ людини. І я прошу у тебе за це вибачення. Я ввів тебе в оману. Зараз розумію, що це був не найкращий варіант для нашого знайомства.

- Де Калеан? – Ставлю головне запитання, решта для мене не так важлива.

- Я не знаю. Мені лише вчора стало відомо, що він зник.

- Ти говорив з ним одним із останніх, після чого він щез. Вже третю добу його немає.

- Я не маю до цього відношення, – Дейрус каже спокійно.

Не вірю його словам, але перевірити не можу. Уявляю собі нижню скриньку столу в кабінеті, який раніше я називала батьківським. Тієї ж миті в моїй долоні опинився револьвер. Рука трохи здригнулася, але я підняла його, навівши на обличчя Дейруса.

- Ені, - до мене тихим голосом гукнув Елім, але я не повернула голови.